Вирішивши йти навпрошки, загін перетнув річку Вдячності, вкриту крижаними торосами.
— На жаль, крига не замінить справжнього моста, — слушно зауважив журналіст.
Тож будівництво "справжнього" моста внесли до плану майбутніх справ.
Колоністи вперше ступили на правий берег річки Вдячності й відважно йшли серед величних, укритих снігом хвойних дерев.
Та не встигли вони пройти й півмилі, як із густих лісових хащів вискочила й помчала геть ціла сім'я лісових звірів, наляканих гавканням Тона.
— Гляньте, ніби лисиці!.. — крикнув Герберт, дивлячись услід наполоханим звірам, котрі щодуху втікали у глиб лісу.
Він не помилився: то були лисиці, але дуже великі; до того ж вони гавкали, що дуже здивувало Топа, — він аж остовпів, а прудкі тварини тим часом зникли.
Собаці, що не знав природознавства, можна вибачити його здивування. Та якраз цей гавкіт і поміг визначити походження дивних лисиць — рудувато-сірих, з чорним хвостом, прикрашеним білою китицею на кінці. І Герберт, не вагаючись, оголосив їх справжню назву: "шакалові лисиці". Вони часто зустрічаються в Чілі, на Мальвінських островах і у всіх краях Америки між тридцятою і сороковою паралелями. Герберт дуже жалкував, що Топові не пощастило спіймати жодного з хижаків.
— А їх їдять? — запитав Пенкроф, котрий розглядав острівну фауну тільки з одного погляду.
— Ні, — відповів Герберт. — До того ж зоологи досі не визначили, як влаштовані зіниці у цих лисиць, — чи бачать вони вночі так само добре, як і вдень, і чи варто їх віднести до породи власне собак.
Сайрес Сміт не втримався від усмішки, слухаючи хлопцеві міркування, що свідчили про його непересічний розум і глибину знань. Що ж до моряка, то, ледве довідавшись, що м'ясо шакалових лисиць не їстівне, він тієї ж хвилини втратив до них будь-який інтерес. Проте зауважив: коли поблизу Гранітного палацу вони влаштують пташник, треба буде вжити заходів проти можливих нападів цих чотириногих злодюг. Ніхто, звичайно, не заперечував.
Обігнувши мис Знахідки, колоністи побачили довгу смугу піщаного берега, омитого безмежним морем. Була восьма ранку.'Чисту глибінь неба не затьмарювала жодна хмаринка, як часто трапляється, коли довго тривають морози. Проте Сайрес Сміт і його супутники, розігрівшись від швидкої ходи, майже не помічали пощипування морозу. Щоправда, день був безвітряний, а в тиху погоду набагато легше переносити навіть великі морози. Сліпуче, але холодне сонце якраз виринуло з океану, і його величезний диск завис над обрієм. Спокійна гладінь моря простягалася, як синя скатертина, і нагадувала яку-небудь затоку Середземномор'я погожої днини. Миль за чотири на південний схід чітко вимальовувались обриси мису Кіготь, вигнутого, мов турецький ятаган. Ліворуч на краю болота несподівано виринав вузький шпичак, що в промінні ранкового сонця здавався вогнистою рискою. Безумовно, в цій частині бухти Єдності, нічим, навіть піщаною косою, не відокремленої од відкритого моря, кораблі, гнані східними вітрами, не знайшли б собі жодного пристановища. Судячи зі спокійної, нічим не потривоженої поверхні моря, з рівного синього кольору його вод, ніде не заплямованих жовтуватим відтінком, і, нарешті, з цілковитої відсутності рифів, відчувалося, що морський берег там обривається кручею і зразу ж за ним починаються страшні океанські глибини. Позаду, на заході, на відстані чотирьох миль темніла смужка лісів Далекого Заходу. Картина розгорталася така, ніби колоністи опинилися на похмурих берегах якогось острова Антарктики, вкритого снігом і кригою. У цьому місці подорожні зупинилися, щоб поснідати. Розпалили вогнище з хмизу і висохлих водоростей, і Наб приготував сніданок із холодного м'яса та чаю Освего.
Колоністи їли, розглядаючись навколо. Ця частина острова Лінкольна здавалася зовсім безплідною й дуже різнилася від західного його краю. І журналіст задумливо зауважив, що коли б волею випадку вони після повітряної [164] катастрофи опинилися саме тут, на східному березі, у них склалося б вельми невтішне враження про свої володіння.
— Я гадаю, нам не пощастило б навіть досягти цього берега, — відповів інженер. — Море тут дуже глибоке, і на ньому не помітно жодної скелі, на якій ми могли б знайти для себе прихисток. Поблизу Гранітного палацу є принаймні мілини, є острівець, це все ж таки збільшувало наші шанси на порятунок. А тут зовсім нічого — сама безодня!
— Досить дивно те, — додав Гедеон Спілет, — що на цьому порівняно невеликому острові таке розмаїття грунтів і рельєфів. За логікою, так буває тільки на материках із великою сушею. Складається враження, що багату на рослинність західну частину острова Лінкольна з родючими землями омиває тепла течія Мексиканської затоки, а північну й південно-східну — води Льодовитого океану.
— Ваша правда, дорогий Спілете, — мовив Сайрес Сміт. — У мене теж виникла така думка. І сам острів, і його обриси, і природа мене дуже дивують. Тут ніби зібрані зразки всіх краєвидів, які трапляються на материку, і я не здивувався б, довідавшись, що він був колись частиною материка.
— Що? Материк посеред Тихого океану? — вигукнув Пенкроф.
— А чому б і ні? — відповів йому Сайрес Сміт. — Чому Австралія, Нова Ірландія і все, що англійські географи називають Австралазією, не могло колись являти собою разом із теперішніми Тихоокеанськими архіпелагами, єдиний материк, що займав шосту частину земної суші, таку саму завбільшки, як Європа чи Азія або обидві Америки? Мене нітрохи не здивувало б припущення, що всі острови, які здіймаються нині над просторами Великого океану, не що інше, як гірські вершини поглинутого морською безоднею материка, що колись, у доісторичні часи, лежав над поверхнею вод.
— Як колись Атлантида, — додав Герберт.
— Так, синку... Якщо вона все ж таки існувала.
— І острів Лінкольна був частиною цього континенту? — запитав Пенкроф.
— Цілком імовірно, — відповів Сайрес Сміт. — І тоді стала б зрозумілою розмаїтість дарів природи, які ми тут зустрічаємо.
— І велику кількість тварин, що тут водяться, — додав Герберт. [165]
— Авжеж, синку, — відповів йому інженер. — Ти мені подав ще один доказ на користь мого припущення. Адже, судячи з того, що ми бачили на нашому острові, тут дуже багато тварин, а найдавніше те, що тваринний світ вирізняється надзвичайною різноманітністю. Цьому є причина, і, на мою думку, вона полягає в тому, що острів Лінкольна колись міг бути частиною якогось великого материка, який мало-помалу занурився у води Тихого океану.