Випірнувши на поверхню води за півкабельтових від берега і оглянувшись навколо, вони побачили лише оту вершину гранітних брил. Колоністи підпливли до неї й вибралися з води.
На тій голій скелі вони жили вже дев'ять днів! Деякі харчі, узяті з комори Гранітного палацу перед катастрофою, та трохи дощової води, яка зібралася в западині на скелі, — це все, що мали бідолашні колоністи. Пропала й остання надія —затонув корабель. Вони не мали жодної можливості покинути ту скелю; не мали ні вогню, ні палива, щоб його розвести. Вони були приречені.
Того дня, 18 березня, припасів їжі у них зосталося лише на дві доби, хоч вони й розділили її на мінімальні порції. Знання, кмітливість, діяльність, працьовитість — ніщо не могло їм допомогти в цьому становищі.
Сайрес Сміт поводився спокійно. Гедеон Спілет трохи виказував знервованість, а Пенкроф, сповнений глухого гніву, ходив туди й сюди по скелі. Герберт не відступав від інженера і дивився на нього так, ніби чекав допомоги, якої той не міг подати. Наб і Айртон покірливо скорились долі.
— От горе!.. Яке горе!.. — часто повторював Пенкроф. — Якби нам хоч маленький човник, якусь лушпину, ми дісталися б до острова Табор! Але в нас нема нічого! Нічогісінько!..
— Каштан Немо вчасно помер, — якось зауважив Наб. Протягом наступних п'яти днів Сайрес Сміт і його бідолашні друзі підтримували своє життя скупими рештками [519] харчів, з'їдаючи не більше, ніж було потрібно, щоб не померти з голоду. Усі вкрай ослабли. Герберт і Наб кілька разів починали марити.
Чи могла у них за цих умов лишитися хоч тінь надії? Звісно, ні! На що вони могли ще сподіватися? Що повз скелю пройде корабель? Але вони знали з досвіду, що кораблі ніколи не заходять у цей закуток Тгіхого океану. Чи могли вони надіятися, що за найщасливішим збігом обставин яхта Гленарвана саме тепер прийде по Айртона на острів Табор? Навряд... Але якби таке і трапилось, то, не знаючи про те, що сталося із Айртоном, капітан яхти, обшукавши острів, повернеться назад і(1) поведе судно до нижчих широт... Ні, колишні колоністи не мали жодної надії на рятунок; на тій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги.
Вони вже майже не тримались на ногах, лежали нерухомі, ледь усвідомлюючи те, що відбувається навколо. Тільки Айртон іще час від часу величезним зусиллям волі підводив голову й дивився на пустельне море.
Та ось 24 березня Айртонова рука простяглася в напрямку якоїсь цятки. Він підвівся, став спочатку навколішки, потім на повен зріст і навіть ніби помахав рукою...
Морем плив корабель! І ясно було: він опинився тут не випадково і тримає курс на самотню скелю в океані, йде просто до неї на всіх парах. Бідолашні бранці скелі могли б помітити цей корабель іще.кілька годин тому, якби мали силу подивитися на обрій!
— "Дункан"! — прошепотів Айртон і зомлів.
Завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, Сайрес Сміт і його друзі опритомніли в каюті корабля і не могли збагнути, як їм пощастило врятуватися від смерті.
Але єдине Айртонове слово все їм пояснило.
— "Дункан"! — тихо сказав він.
— "Дункан"! — повторив Сайрес Сміт і, піднісши руки до неба, вигукнув: — О всесильний Боже! Така Твоя воля! Нас урятували!
То справді був "Дункан", яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта. Вона вирушила до острова Табор, аби забрати Айртона, покараного дванадцятьма роками вигнання за свої колишні злочини!..
Колоністи були врятовані й поверталися тепер на батьківщину!
— Капітане Роберте, коли ви, не знайшовши Айртона, [520] відпливали від острова Табор, що вас підштовхнуло пройти іще сто миль на північний схід? — запитав Сайрес Сміт.
— Пане Сміт, — відповів Роберт Грант, — ми пливли сюди не лише по Айртона, а й по всіх вас.
— По нас?
— Звичайно! Ми пливли до острова Лінкольна!
— До острова Лінкольна? — хором вигукнули вкрай здивовані Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф.
— Але звідки ви дізналися про існування острова Лінкольна, якщо він навіть не позначений на жодній карті? — запитав Сайрес Сміт.
— Я про це довідався із вашої записки, яку ви залишили в Айртоновій хижці на острові Табор, — відповів Роберт Грант.
— Із нашої записки?! — вигукнув Гедеон Спілет.
— Авжеж. Ось вона, — відповів Роберт Грант, протягуючи інженерові записку, в якій указувались координати "острова Лінкольна, що дав прихисток Айртону і п'ятьом американським колоністам".
— Капітан Немо!.. — промовив Сайрес Сміт, прочитавши записку й переконавшися, що її написано тією самою рукою, що й папірець, який вони знайшли в загоні для худоби.
— Он воно що! — вигукнув Пенкроф. — То це він брав нашого "Бонадвентура" і ризикнув сам пливти на ньому до острова Табор!..
— Він хотів покласти там записку! — відповів Герберт.
— От! Я не помилився, коли казав, що капітан Немо і після смерті нам допомагатиме! — вигукнув моряк.
— Друзі мої, — сказав глибоко зворушений Сайрес Сміт, — капітан Немо був справжнім нашим рятівником. Хай милосердний Господь Бог прийме душу його!
Після слів Сайреса Сміта всі поскидали капелюхи й тихо промовили капітанове ім'я.
Й тут до інженера підійшов Айртон і запитав:
— Куди покласти скриньку?
Ризикуючи життям, він урятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженерові.
— Айртоне! Айртоне! — вигукнув схвильований Сайрес Сміт і, обернувшися до Роберта Гранта, доїдав: — Пане, ви зоставили на острові Табор злочинця, а. тепер перед вами порядна людина, і я пишаюсь честю потиснути йому РУку!
Робертові Гранту розповіли дивну історію капітана Немо й колоністів острова Лінкольна, і, позначивши на карті [521] місце вцілілої скелі, Роберт Грант віддав наказ вирушатв назад.
Через два тижні колоністи висадились в Америці й побачили, що на їхній батьківщині настав мир після жахливої війни, яка, проте, закінчилася справедливоїр перемогою.
Скарби, які зберігалися у скриньці, подарованій капітаном Немо, переважно були витрачені на придбання величезної ділянки землі в штаті Айова. Взявши із скриньки найкрасивішу перлину, її послали в дарунок леді Гленар-ван від імені людей, врятованих "Дунканом.
Колоністи зібрали на придбаній землі всіх тих, кого хотіли запросити на острів Лінкольна, і закликали їх до праці, тобто відкрили для них шлях до щастя й добробуту. Там вони заснували велику колонію, якій дали назву острова, що зник у глибинах Тихого океану. Вони мають свою річку Вдячності, гору Франкліна, маленьке озеро Гранта і ліс, названий лісом Далекого Заходу. Одне слово, то був той самий острів Лінкольна, тільки не в океані, а серед Американського материка.