Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Даккара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!
Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!
У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.
Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватись чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити ft оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.
Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.
Колоністи працювали як у гарячці. Двадцять третього січня вони вже закінчили половину обшивки судна. Досі зовнішній вигляд вулкана F2 змінився. Над вершиною гори Франкліна так само стояв стовп густого диму, із кратера виривалося розпечене "каміння й піднімалися довгі язики вогню. Але в ніч з 23 на 24 січня під тиском лави, що повільно наповнювала жерло кратера, верхній, схожий на шапку, конус розколовся. Пролунав страшний гуркіт. Спочатку колоністи думали, що острів вибухнув. Усі вибігли з Гранітного палацу.
Була друга година ночі.
Небо палало у вогні. Верхній конус, велетенська брила заввишки в тисячу футів і вагою в мільярди фунтів, упав на острів, аж затремтіла вся земля. На щастя, конус був нахилений на північ і звалився на вкриту піском і туфом [511] рівнину між горою й морем. Широко відкритий кратер випромінював таке яскраве світло, що все небо здавалося охопленим пожежею. Водночас потік лави, переливаючись через борти нового кратера, як вода через краї переповненої чаші, тисячами вогненних змій поповз униз схилом гори.
— Загін для худоби! Загін для худоби! — закричав Айртон.
І справді, потоки лави текли з нового кратера до загону для худоби, загрожуючи найродючішим частинам острова і в першу чергу лісу Жакамара та витокам Червоного струмка.
На крик Айртона колоністи побігли до стайні онагрів, і миттю запрягли їх у воза. Всі думали тільки про одне: встигнути до загону, аби випустити на волю замкнену худобу.
Ще до третьої ранку вони були на місці.
Відчайдушне мекання, що чулося за цілу милю, свідчило про те, які налякані муфлони й кози. Зі схилу найближчого відрогу насувався палаючий потік розплавленої маси, що бігла лукою і підступала до частоколу. Айртон розчахнув ворота, і худоба, мов ошаленіла, кинулась врізнобіч..
За годину кипляча лава залила двір вагону, випарувала струмок, підпалила Айртонову хижку, що спалахнула, як суха солома, і спалила до останньої колоди весь частокіл. Від загону для худоби не зосталося й сліду.
Колоністи спробували боротися з цим лихом, але то була шалена й марна спроба, бо людина безпорадна перед такими катаклізмами.
Настав день — 24 січня. Перш ніж повернутись до Гранітного палацу, Сайрес Сміт і його друзі хотіли точно з'ясувати, куди саме тече лава. Грунт мав нахил на схід від гори Франкліна, тож існувала небезпека, що попри перешкоду — ліс Жакамара — потік лави дістане плоскогір'я Широкий Обрій.
— Нас захистить озеро, — сказав Гедеон Спілет.
— Сподіваюсь, — коротко відповів Сайрес Сміт. Колоністам хотілося оглянути долину, на яку впав конус
вулкана, але шлях їм перекрила лава. Вона текла двома потоками: перший — руслом Червоного струмка, другий — руслом Водоспадної річки. Звичайно, зіткнувшися із лавою, вода і там, і там відразу випарувалась. Через потоки лави не перейдеш. Навпаки, доводилося швидко відступати. Розвінчаний вулкан зробився невпізнанний. Кратер став пласкою діркою з краями, розірваними з південного і східного [512] боків; із тих двох виїмок без упину текла лава, утворюючи два потоки. А над новим кратером стовп полум'я і диму впирався аж у густі хмари, що затягли все небо.
Небесний грім перегукувався з підземним гуркотом, і у повітрі стояв безперервний гул. Із жерла кратера вилітали розпечені до білого кам'яні брили, і, піднявшись на тисячу футів, із страшним гуркотом вибухали й розсипалися мільярдами іскор. Небо раз у раз розтинали блискавки.
О сьомій ранку колоністи, що стояли край лісу Жакамара, мусили тікати й звідти: навколо почало падати розпечене каміння, та й потік лави, що вийшов з берегів Червоного струмка, загрожував відрізати їм шлях до відступу. На узліссі загорілися перші дерева, і їхній сік, миттю перетворюючись на пару, розривав стовбури, мов динаміт, а старі, висохлі дерева, спалахували, як свічки.
Часто обертаючись, колоністи йшли до Гранітного палацу. Але, завдяки нахилу долини, лава швидко текла до східного берега, і як тільки її нижні шари застигали, на них зразу накочувалися нові киплячі хвилі.
Тим часом головний потік, що біг долиною Червоного струмка, ставав щораз грізнішим. Уся прилегла частина лісу була охоплена вогнем. Величезні клуби диму стелились над деревами, стовбури яких тріскотіли, загорівшися в потоці лави.
Колоністи зупинились біля озера, за пів милі від гирла Червоного струмка. Тепер для них вирішувалося питання життя чи смерті.
Сайрес Сміт, який ніколи не розгублювався і знав, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу правду, сказав:
;— Або озеро зупинить потік лави й частина острова буде врятована від знищення, або лава потече до лісу Далекого Заходу й на острові не вціліють ні деревце, ні травинка. В такому разі нам зостанеться лише чекати смерті на голому камінні... А втім, нам не доведеться довго її чекати, бо острів буде висаджено в повітря!
— То що, — вигукнув Пенкроф, схрестивши на грудях руки й тупнувши ногою, — нам нема чого гнути горба біля судна?
— Ні, Пенхрофе, — відповів інженер. — Ми боротимемось до кінця!