Біля інженера збились приголомшені товариші.
Крик розчарування, майже відчаю вирвався з їхніх грудей. Невже треба пірнати в воду й шукати там підводну печеру? їхнє збудження вийшло тепер за всякі межі, і вони ладні були й на таке. [475]
Проте Сайрес Сміт зупинив друзів.
Він підвів їх до заглиблення у скелі й сказав:
— Почекаймо тут. Зараз приплив. А коли почнеться відплив, шлях знову буде відкрито.
— А чому ви так думаєте? — запитав Пенкроф.
— Він не став би нас кликати, якби його житло було недоступне.
У голосі інженера звучала така впевненість, що ніхто не відважився суперечити. А втім, інженерові міркування були цілком логічні. Очевидно, справді в скелі існував отвір, що виходив на поверхню води при відпливі і ховався при припливі.
Чекати треба було кілька годин. Починався дощ, і мовчазні колоністи відступили під своєрідний дашок над глибокою западиною в скелі. А дощ дужчав, дужчав і незабаром із чорних хмар, що їх шматували блискавки, полив потоком. > Луна гучно повторювала страшний гуркіт грому.
Колоністи аж тремтіли від збудження. Не злічити дивовижних припущень і фантастичних надій, що не давали їм спокою. Усі чекали чогось надзвичайного: ось-ось постане перед ними величне видиво в образі велетня-чарівника — адже лише казковий образ міг виникнути в уяві цих людей, коли йшлося про їхнього могутнього заступника.
Опівночі Сайрес Сміт узяв ліхтаря і спустився до місця, де дріт пірнав під воду. На той час відплив тривав уже дві години.
Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого гроту. Кабель, зігнувшись лід прямим кутом, зникав у його зяючому отворі.
Сайрес Сміт повернувся до супутників і просто сказав:
— За годину можна буде зайти в отвір.
— То він таки є? — запитав Пенкроф.
— А ви сумнівалися? — мовив Сайрес Сміт.
— Але дно печери, напевне, все ж таки залишиться під водою, — зауважив Герберт.
— Або печера зовсім звільниться від води, — відповів інженер, — і ми зможемо пройти по сухому, або нам буде надано якийсь засіб для пересування по воді.
Минула ще година. Колоністи вийшли з-під скелі й під зливою спустилися до моря. За три години, що минуло від початку припливу, рівень води знизився футів на п'ятнадцять. Склепіння печери здіймалось над водою принаймні на вісім з половиною футів. Воно тепер скидалося на арку моста, під якою, шумлячи й пінячись, біжить швидка річка, [476]
Нахилившись і заглянувши під склепіння, інженер помітив якийсь темний предмет, що плавав на поверхні води, і притяг його до себе.
То був човен, прив'язаний мотузком до виступу на внутрішній стіні печери. Човен зроблено із жерсті. На його дні, під лавками, лежало два весла.
— Сідайте! — сказав інженер.
За мить колоністи посідали в човен. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф — до стерна. Сайрес Сміт став на носі з ліхтарем у руці, щоб освітлювати шлях.
Низько нависле склепіння біля входу до печери різко пішло вгору, але навколо стояла густа темрява, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити розміри печери у ширину, у висоту і глибину. Тут панувала велична тиша. Ні шум прибою, ні гуркіт грому не долинали сюди крізь товщу кам'яних стін.
Подекуди на земній кулі є величезні підземні печери, свого роду велетенські природні склепи, що зберігають сліди далекої реологічної епохи, коли вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. Для прикладу можна назвати печеру Фінгала на острові Стаффа, одному з Гебрідських островів, гроти Морга в бухті Дуарнене в Британі, гроти Боніфачо на Корсиці, печеру Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенську Мамонтову печеру в Кентуккі заввишки п'ятсот футів і завдовжки двадцять миль. Природа створила такі склепи в багатьох місцях, вони й досі збереглися і захоплюють усіх, хто туди потрапляє.
Що ж до печери, у яку пробрались колоністи, то в них складалося враження, що вона доходить чи не до середини острова. Човен плив уже чверть години; Пенкроф повертав там, де вказував інженер, коротко подаючи сигнал. І раптом Сайрес Сміт дав команду:
— Правіше!
Човен змінив напрямок і пішов під правою стінкою печери. В інженера виникло справедливе бажання перевірити, чи тягнеться, як і досі, уздовж неї дріт.
Дріт висів, прикріплений до виступів у стіні.
— Уперед! — мовив інженер.
Два весла водночас занурилися в чорну воду, і човен поплив далі.
Так минуло іще чверть години; від виходу з печери колоністи пропливли, напевне, з пів милі, і знову пролунав голос Сайреса Сміта:
— Стоп! [477]
Човен завмер. Колоністи побачили в далині якесь яскраве світло, що сяяло у величезній печері, так глибоко викопаній природою в надрах острова.
Тільки тепер можна було роздивитися цю печеру, про існування якої досі ніхто й не підозрював.
За сто футів над водою здіймалося склепіння, яке підтримували базальтові стовпи, ніби виліплені за однією міркою. Такі величезні колони природа створювала тисячами в перші енохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися неправильної форми арки й дивовижні карнизи. Обрубки базальту, нагромаджені один на один, здіймалися на сорок — п'ятдесят футів; підніжжя колон ховалося під дзеркальною гладінню води, хоча над островом ще шаленіла буря. Проміння, що лилося з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вирізняло кожну грань базальтових призм, запалювало на них вогняні іскри і мов пронизувало, здавалося, прозорі стіни печери, перетворюючи їхні виступи в блискучі самоцвіти.
Усі ті різноманітні сяйливі блиски відбивались у воді, мерехтіли на її поверхні, і складалося враження, ніби човен пливе серед вогняних струменів.
Не могло бути жодних сумнівів щодо відбитого у воді світла, яке вихоплювало з темряви снопами свого проміння обриси базальтових стін, колон і склепіння печери. Воно, звичайно ж, було електричним, про його походження свідчила білизна і яскравість проміння. Тут сонце замінювала електрика, заливаючи всю печеру світлом.
За знаком Сайреса Сміта весла знову занурились у воду, піднімаючи тисячі бризок, що переливалися всіма барвами райдуги.
Підземне водоймище сягало тут ширини в триста п'ятдесят футів, а за сліпучим джерелом світла видно було кам'яну стіну, що закривала шлях далі. Печера помітно розширювалась, і морські води утворили тут озеро, та, як і досі, й склепіння, й бокові стінки печери, і кам'яна стіна у глибині, всі оті базальтові призми, циліндри, конуси потопали в електричному світлі, такому яскравому, наче воно випромінювалось із отих кам'яних брил, огранених, мов найкоштовніші діаманти, кожна грань яких мерехтіла різнобарвним сяйвом.