Отож, добре поміркувавши, Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, подібну до тієї, яку 1820 року винайшов Беккерель, бо для такої батареї потрібний тільки цинк. Що ж до інших речовин, — азотної кислоти і поташу, — то їх інженерові не бракувало.
Пояснимо, як було влаштовано що батарею, що працювала на взаємодії азотної кислоти й поташу.
Сайрес Сміт заготував кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім затулив кожну банку корком із прорізаним посередині отвором; в отвори він уставив скляні трубки, нижній кінець яких позатикав глиняними втулками та обмотав клаптиками тканини. Потім через верхню, відкриту, частину трубок налив у них розчин поташу, добутого із золи різних рослин: таким чином азотна кислота й поташ вступали в реакцію між собою, пройшовши крізь глиняну втулку. Відтак Сайрес Сміт узяв дві смужки цинку і занурив одну в азотну кислоту, а другу — в розчин поташу. Коли обидві пластинки були з'єднані дротиком, виник електричний струм, що йшов від негативного полюса, зануреного в азотну кислоту, до позитивного полюса, [336] зануреного в розчин поташу. Щоб одержати батарею, достатню для живлення електричного телеграфу, лишалося тільки послідовно з'єднати між собою кілька елементів.
Шостого лютого колоністи почали встановлювати стовпи із складними ізоляторами для дротів, що їх мали протягти понад шляхом до загону для худоби. Через кілька днів проводка була готова до передачі електричних сигналів зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, а земля мала служити тим провідником, по якому струм ішов би до відправної точки.
Колоністи виготовили дві батареї: одну — для Гранітного палацу, другу — для загону, щоб установити між ними двосторонній зв'язок.
Приймальний і передавальний апарати були дуже прості. На обох кінцях лінії ізольований дріт намотувався на брусок м'якого заліза. Таким чином утворювався електромагніт. Коли в мережу вмикався струм, він ішов від позитивного полюса батареї до електромагніта, намагнічував його і через землю повертався до негативного полюса. Як тільки струм припинявся, електромагніт розмагнічувався. Пластинка з м'якого заліза, закріплена біля електромагніта, притягувалася до нього, коли він був намагнічений, і по-верталась у висхідне положення, як тільки струм припинявся. До цієї пластинки було прикріплено заточений шматочок графіту, що креслив на паперовій смужці лінії й точки, залежно від того, який передавався сигнал — довгий чи короткий. Комбінації з рисок і крапок, відомі під назвою азбуки Морзе, давали можливість передавати на відстань літери, слова й цілі речення.
Все було остаточно готове 12 лютого. Того дня Сайрес Сміт послав першу телеграму Айртону із запитом, чи все гаразд у загоні, й через кілька секунд той відповів, що все добре.
Пенкроф радів телеграфу, наче дитина новій іграшці, і відтоді щоранку й щовечора телеграфував Айртону, який ніколи не відмовчувався.
Цей спосіб зв'язку давав дві відчутні для всіх переваги: перш за все колоністи завжди знали, чи перебуває Айртон у загоні, а крім того, їхній новий товариш не повинен був почуватися таким самотнім, як досі.
А втім, Сайрес Сміт не рідше ніж раз на тиждень відвідував його у загоні, а іноді й сам Айртон приходив до Гранітного палацу, де його завжди зустрічали дуже гостинно. [336]
Серед буденної праці літо непомітно хилилося до кінця. Харчові припаси колонії щоденно зростали, особливо після того, як дозріли вивезеш з острова Табор овочі й злаки. Плоскогір'я Широкий Обрій стало тепер справжньою житницею колонії. Четвертий урожай хліба був просто чудовий, хоч, звичайно, нікому не спало на думку перелічувати чотириста мільярдів зернин, знятих із поля. Щоправда, спочатку Пенкрофові сяйнуло було таке в голову, але він одразу перелякано замахав руками, як тільки інженер пояснив, що навіть якби той лічив по триста зернин щохвилини, або дев'ять тисяч зернин щогодини, йому, може, не вистачило б і п'яти тисяч п'ятисот років, аби завершити підрахунки!
Погода стояла чудова; дні ще були спекотні, але вечорами морський бриз освіжав повітря, і мешканці Гранітного палацу вночі тішилися прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна пролітали грози, короткі, але надзвичайно сильні, — по кілька годин обрій аж палав від блискавок, а гримкотів, не стихаючи й на хвилину.
Колонія процвітала. Мешканців пташника наплодилося стільки, що довелося трохи їх вирізати. Свині опоросилися, і бідний Пенкроф та Наб мусили витрачати чимало часу на догляд за ними. Онагри також принесли приплід — двох гарненьких лошат; тепер на онаграх часто їздили верхи Ге-деон Спілет і Герберт, який завдяки журналістовим настановам зробився чудовим вершником. А іноді тварин запрягали у воза, щоб привезти до Гранітного палацу дрова, кам'яне вугілля та різні потрібні інженерові матеріали. За цей час колоністи кілька разів побували у хащах лісів Далекого Заходу. їх не лякала спека, бо густе шатро крон могутніх дерев, що висіло над головами дослідників, майже не пропускало палючого сонця, а в лісі було навіть прохолодно. Так вони оглянули весь лівий берег річки Вдячності аж до дороги, що з'єднувала загін для худоби із гирлом Водоспадної річки.
Але, вирушаючи у похід, колоністи не забували взяти зброю, бо їм часто траплялися люті й небезпечні дикі кабани, з якими хоч-не-хоч, а треба було боротися. Того ж літа було оголошено нещадну війну ягуарам. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, а його учень Герберт цілком поділяв журналістові почуття і був йому добрим помічником. Озброєні до зубів, вони тепер не боялися зустрічі з цими хижаками. Усіх захоплювали Гербертова сміливість і журналістова витримка. Урочисту залу в Гранітному палаці прикрашали вже два десятки чудових шкур, і якби [338] тепло протрималося на острові довше, були.б знищені всі ягуари, — а це й була та мета, якої прагнули мисливці. Кілька разів і Сайрес Сміт вирушав у розвідку в недослідже-ні частини острова, де надзвичайно уважно оглядав місцевість. Шукав він у лісових хащах не сліди лісових тварин, проте нічого так і не помітив.
Топ і Юп, які супроводили його в тих походах, були спокійні, всією поведінкою засвідчуючи, що довкіл немає нічого незвичайного, зате-в Гранітному палаці, як і досі, Топ нерідко люто гарчав, кружляючи навколо колодязної ляди.