Мене тривожило, як Маргет житиме далі. Не могла ж Урсула щодня знаходити монети на дорозі. Навіть уже друга така знахідка викликала б підозру. Мені було соромно, що тепер, коли Маргет так потребує дружньої допомоги, я не завітаю до неї. Але винні в тому були мої батьки, а не я, і тут уже нічим не зарадиш.
Я ішов стежкою, настрій у мене був дуже пригнічений. Раптом я відчув надзвичайний приплив бадьорості й свіжості. Я так зрадів, що й слова не міг вимовити, бо вже знав — Сатана десь поблизу. Я помічав це за собою не раз. Через якусь мить Сатана йшов поряд зі мною, і я розповідав йому про свої клопоти й про те, що сталося з Маргет та її дядьком. Розмовляючи, ми дійшли до повороту й там побачили стару Урсулу, яка сиділа в затінку дерева й гладила худе бездомне кошенятко, що вмостилося в неї на колінах. Я запитав, звідки взялося кошеня. Урсула відповіла, що воно вийшло з лісу й ув’язалося за нею. Певне, воно залишилося без матері і без господарів, тож Урсула вирішила взяти кошенятко додому й доглядати його. Сатана озвався:
— Наскільки мені відомо, ви дуже бідуєте. То навіщо вам годувати ще одного їдця? Чому б не віддати кошеня комусь заможнішому?
Урсулу обурили його слова, і вона сказала:
— Може, ви його собі візьмете? З усього видно, ви багатий — он який у вас пишний одяг і панські манери! — Вона зневажливо пирхнула й вела далі: — Отаке вигадати — віддати бідолашне кошеня багатію! Таж багаті дбають лише про себе, тільки бідак поспівчуває бідакові, допоможе йому. Бідак та ще бог. Бог потурбується й про це кошенятко.
— Чому ви так вважаєте?
Урсула люто блиснула очима.
— Бо знаю! — відповіла вона. — Навіть горобчик не впаде на землю, щоб Господь того не бачив.
— Але ж горобець однаково падає. То яка різниця, бачить це бог чи ні?
Стара Урсула відкрила рота, але їй наче відібрало мову так її вжахнули слова Сатани. Коли ж нарешті спромоглася заговорити, то вибухнула:
— Геть звідси, шмаркачу, а то як візьму дрючка!
Я так перелякався, що слова не міг вимовити Я знав: Сатана з його ставленням до роду людського міг знічев'я вбити стареньку на місці та ще й сказати, як завжди, що таких, як вона, "хоч греблю гати". Але мій язик ніби приріс до піднебіння, і я не міг попередити Урсулу. Однак усе обійшлося. Сатана був спокійний — спокійний та байдужий. Я гадаю, Урсула не могла образити його, як жук-гнойовик не може образити короля. Крикнувши на Сатану, Урсула скочила на ноги так жваво, наче була зовсім молоденькою. Хтозна-скільки років минуло відтоді, коли вона отак підхоплювалася! То був вплив Сатани. Наче свіжий вітерець, він усюди вливав сили в немічних і хворих. Його присутність подіяла навіть на кошеня, і воно, сплигнувши на землю, погналося за листком. Вражена Урсула зовсім забула, що оце недавно гнівалась, і дивилася на кошеня, зачудовано похитуючи головою.
— Що з ним сталося? — запитала вона. — Адже ще хвилину тому воно ледве могло ходити.
— Ви просто не бачили котів цієї породи, — відказав Сатана.
Урсула не збиралась церемонитися з цим глузливим забродою і, недобре зирнувши на нього, мовила:
— Хто вас просив приходити сюди? Чого ви чіпляєтеся до мене, хотіла б я знати? Звідки вам відомо, кого я бачила, а кого ні?
— А чи доводилося вам бачити кошеня, в якого пухирці на язичку звернені назовні, а не всередину?
— Н-ні... та і вам, мабуть, теж!
— Ану спробуйте помацати язичок у цього кошеняти.
Урсула стала раптом дуже спритною, однак кошеня було
ще спритнішим, вона ніяк не могла його зловити й мусила відступитися. Тоді Сатана сказав:
— Назвіть його як-небудь. Може, воно відгукнеться й підійде.
Урсула почала кликати кошеня, називаючи його різними іменами, але воно й вухом не вело.
— Спробуйте назвати його Агнесою.
Кошеня відгукнулося на "Агнесу" й підбігло до Урсули. Вона помацала йому язичок.
— Ай справді! — вигукнула вона. — Чесне слово, так і є! Зроду не бачила таких кішок. Це ваша?
— Ні.
— Звідки ж ви знаєте, як її кличуть?
— Усіх кішок цієї породи кличуть Агнесами. На інші імена вони не озиваються.
Урсула була ошелешена.
— Ну хіба не диво! — Раптом тінь тривоги майнула по обличчі старенької, в її душі прокинулися забобонні передчуття. Вона знехотя опустила кошеня на землю й промовила: — Мабуть, хай краще йде собі... Я не боюся, ні... нема чого боятись. Але священик казав... і люди теж розповідали... я чула не раз. Та й кошеня вже ніби оклигало, само собі дасть раду. — Вона зітхнула й подалася геть, бурмочучи: — А гарненьке кошенятко, їй-богу, добре було б залишити його собі... а то вдома так сумно, так самітно цими неспокійними днями... Панночка Маргет така зажурена, сама лише тінь від неї зосталась, а старий господар у в’язниці.
— Дуже шкода, що ви не берете собі цього кошеняти, — мовив Сатана.
Урсула швидко обернулася, ніби тільки й чекала, щоб хтось заохотив її взяти кошеня.
— Чому? — з жалем запитала вона.
— Бо кішки цієї породи приносять щастя.
— Приносять щастя? Справді? А ви певні? Яке ж щастя вони приносять?
— Вони приносять принаймні гроші.
Урсула була розчарована.
— Гроші? Гроші з кішки? Вигадки! В нашому селі кішки не продаси: люди в нас їх не купують, навіть і задурно не беруть.
Вона повернулася, зібравшись піти.
— Я й не кажу продавати. Я маю на увазі, що з неї ви матимете прибуток. Кішки цієї породи звуться Кішками Щастя. Той, хто має таку кішку, щоранку знаходить у своїй кишені чотири срібних гроші.
Я побачив, як Урсула спаленіла від обурення. Вона була ображена. Не інакше, як цей хлопець знущається з неї! Засунувши руки в кишені, Урсула випросталась, щоб виповісти Сатані, якої вона про нього думки. Вона аж кипіла з люті. Розкрила рота, але, вимовивши ледве три уїдливих слова, раптом замовкла. Злість на її лиці поступилася місцем подиву, недовірі, страху... Вона повільно вийняла руки з кишень, розтулила пальці й втупилась у долоні. На одній лежала монета, яку ми дали їй сьогодні, а на другій — чотири срібних гроші. Якусь хвилю вона дивилась на монети, наче боялася, ш,о вони от-от зникнуть, а потім палко вигукнула:
— Так це правда... правда! Мені дуже соромно, я прошу мені пробачити, мій дорогий пане й благодійнику! — І, кинувшись до Сатани, почала, як заведено в Австрії, обціловувати його руки.