— Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!
— Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам із тобою, боюсь, ніхто не повірить. От їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.
Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов до школи, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіною Ігнатіївною.
В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті, і сам лист були надруковані на принтері.
"Пане капітан!
Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з одинадцятого "А"".
Підпису не було.
Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.
Капітан ішов безлюдною алеєю, поринувши у свої думки.
"Яка це біда — наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить! І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство"…
— Вбивства нема… Він живий! — пролупав за спиною капітана хриплуватий басок. Капітан різко обернувся. Ззаду не було нікого.
І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.
Скільки сягало око, алея була безлюдна…
Розділ IV
Одинадцятикласник Валера. Ниточка для версії
— Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже, — сказав капітан Попенко.
— Не знаю. Може, й треба, — зітхнув Горбатюк. — То що — й хлопцеві звертатися? Масовий психоз?
— Ну, хлопець — явний фантазер. І друг зник із туалету безслідно. І таємничий голос за спиною… І цокіт копит… Щось багатенько.
— Але слід від підкови я на власні очі бачив.
— Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.
— Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило…
— Навіть і натяку не було, — з притиском сказав Анатолій Петрович.
— Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом. — От із цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…
— Ні, Толю… не вчулося, — Горбатюк похитав головою. — То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос — хриплуватий басок — і цокіт копит.
— Ну, гаразд, залишмо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.
— Та поки що не казатиму. Звичайно.
— Розкажи про свою розмову з директоркою.
— Нічого конкретного розмова не дала, — почав Степан Іванович. — В одинадцятому "А" учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться — ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння — у голові лише диско-бари, музика, шмотки, мобілки, DVDі те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на голку сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кафе, — поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз — на стадіоні, з фанами. Вдруге на концерті альтернативної музики.
— Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?
— Так, Валера.
— Треба перевірити, — мовив капітан Попенко. — От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий одинадцятикласник. Ниточка для версії.
Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.
Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі та в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Голмса був доктор Ватсон…
А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він усе згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін. Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.
На стіні проти тахти висіла картина.
На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.
То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.
Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця". Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.
Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.
Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.
І враз несподівана думка майнула в голові: "А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?" Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: "Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай — вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…"
І раптом…
Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.
Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?.. Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…