Ні Ілько, ні старші чоловіки не стали підступати під саму ікону. Постояли і подивились. Та як поперли люди і почали їх штовхати та з місця відтісняти, вони пішли на вулицю. Дідуся взяли попід руки і, можна сказати, винесли його на паперть. Бо він упрів і здавалось, ось-ось зімліє. Але на повітрі дідусь швидко оклигав. Батько йому каже:
— Може вас, тату, додому провести? То от нехай Михайло вам пособить...
— Ні, ні я з вами. Я ще хочу на Торжище піти. От із Торжища мені потрібна буде підмога. А Михайло нехай іде. Йому ж кудись треба? Га?
— Авжеж, дідусю! Там до одних вуєвих знайомих.
— То йди, — дозволив йому батько.
І Михайло, який до церкви пішов тільки тому, що він у місті, а не в Пущі з волхвами!.. Михайло щез в одну мить, в'юном прослизнувши межи людьми.
Люди не розходились від церкви, наче чекали чогось. І справді, по якомусь часі, потрібному, щоб усі парафіяни хоч краєм ока подивились на перлину, на паперті стали троє: піп Іван, дяк Лука та староста Стефан.
Не всі спочатку зауважили, що на верхній сходинці стоїть піп Іван і здіймає руки, просячи уваги. Та коли він своїм сильним глибоким голосом виголосив:
— Дорогі мої брати і сестри во Христі! Маю вам щось сказати для покріплення нашого з вами духу! Хочу поділитися з вами радістю! Адже живемо ми в часи лихі. І буває нам усім вряди-годи непереливки! Тому що всі ми — люди грішні. І Всевишній нас за гріхи наші крає. Але любов Його і милість Його завжди з нами! Треба тільки терпляче дочекатися цієї милості. І от так сталося, що одні наші люди дочекались і дива, і милості! Вони в нашій Почайні знайшли золоту перлину. Всі ви сьогодні, а хто й ще вчора, бачили її. Ціна її велика. То ж яка велика ціна перлини, така велика була спокуса для добрих людей. Бо вони, ті люди, не багачі. Бо вони й не бідняки. Бо вони дєлателі і живуть, харчуючися від плодів рук своїх. І стала їм велика спокуса — продати її, золоту перлину, чи багатіям, чи лихварям, чи володарям. Мали б вони великий прибуток! Але от що вони, порадившись ревно між собою, порішили вчинити?! Сказали вони собі — у скринях багатіїв є злато-срібло, і самоцвіти, і паволоки! На шатах образів у Києві, на Горі, по храмах є дивні самоцвіти. А в нашій старій церкві таких скарбів немає. Тож нехай перлина буде скарбом у нашій рідній церкві. У нашій громаді! Бо ми не гірші, хоча живемо не на Горі, а на Подолі внизу!.. І слухайте, браття мої і сестри, слухайте уважно, що вони зробили!.. Вони не тільки віддали нам всім золоту перлину. Вони ще витратили все своє срібло, щоб оздобити перлину! Щоб вона не згубилась і прикрашала наш образ святої великомучениці Параскеви П'ятниці! Я не називаю імен цих людей. А чому? А тому, щоб диявол не навіяв комусь гріховної думки, поганого слова. Щоб не казали одні: "Дурні, що віддали громаді, гурту. Бо гуртове — чортове!". Інші щоб не казали: "Вони віддали такий скарб, щоб пиху свою потішити!". І я хочу подякувати їм отут при всіх вас! Подякувати, не називаючи їхніх імен, але від душі!!!
І піп Іван хитро так зробив. Тричі вклонився на три сторони перед юрбою і тричі голосно подякував, ні на кому не спиняючи погляд. Піп Іван, витримавши якийсь час паузу, виголосив далі.
— Дорогі брати і сестри! Часи, я кажу, не кращі. Багато здирництва, багато брехні і грабіжництва простого люду. Тому просити у вас багато не можу. То був би гріх. Але вже настав час кликати людей до молитви добрим дзвоном, а не дубовим билом! Якщо кожен дасть від себе тільки вивірку, то буде не одна гривня. І нехай ніхто не думає, що коли ми не багатії, то ми не маємо честі. То в багатіїв гординя. А в нас — честь! Тож да не оскудіє рука ваша, подаючи на благо віри Христової і на честь нашій громаді!!!
Після тих слів попа Івана юрба тихо, але швидко зменшилась удвічі. Щезли обличчя глибочицьких, притисських, копирівці.
З чужих лишився тільки отой підстаркуватий чоловік, торговець полотном і пряжею. Він попорпався в калиті і поклав на тацю старості Стефану дрібнесенького срібнячка!
Батько теж щось поклав, щоб люди його не запідозрили. І вони — Ілько, батько і Микита — пішли поволі, бо з дідусем, на Торжище.
Не відійшли вони далеко від церкви, як їх наздогнало двоє — Іванків батько та той торговець полотном. Ількові так гидко зробилось — знов буде Іванків батько про той ножик та про дрозда розводитись. Та ні. Грак підвів до Ількового батька того купця.
— Оце, сусіде, наш славний купець Доброніг. Він людина шановна і знана. Ото він мене питає, а чи не знаю я доброго майстра-древодєла, щоб швидко поробив бляти під образи. Щоб із ковчегом. І щоб ширина була лікоть з двома третинами. Висота ж — два лікті з половиною. Я й кажу господину Добронігу, що краще і швидше за вас, сусіде, і дошки і на шпонах, і без шпонів ніхто не зробить.
— Доброго вам дня, шановні древодєлі! Що то коли тобі дають знак,.. — І торговець Доброніг підняв угору руку і показав на небо. — Наче й не треба було мені на цей кінець іти. Л хтось і каже, що там золоту ніби перлину на Параскеву повісили. То я й думаю, а дай-но піду та подивлюсь. Коли бачу оцього хлопчика. Це вже мені був знак! Бо якби вони вчора не прибігли до Алімпія, то він би з іншими домовився, в зі мною ні.
— Щось я не второпаю, господине Доброніже, про що ви ведете?..
— Я про те, що Алімпій не схотів і слухати мене. Каже, що пише образи для святої обителі. Це одне. Та ще уклав угоду з князем оздоблювати Михайлівську. І має готувати зразки для підмайстрів. Це друге. А головне, каже Алімпій, що вже сил тих немає, що раніше. Це третє. І не один я прохав про ікони. Там навіть городник Пилип об'явився і просив зробити малюнок до "Псалтиря". Коли ж оцей і другий хлопці прибігли і кажуть, що хочуть на нього подивитись. Тоді Алімпій благословив усіх людей і пішов геть з города. І малих покликав із собою. З Алімпієм було двоє його підмайстрів. Він наказав їм іти оддаяік і не заважати йому з дітлахами. От підмайстри йшли далеко позаду. Це мені якраз і на руку!
— Знов, господине, не второпаю — яка вам з того радість?
— А та, що я його послушникам посулив по три гривні сріблом, кожному, якщо вони умовлять Алімпія списати для мене образи. Вони і хрест цілували, що умовлять... То Алімпій на людях непоступливий. Вони сказали мені, щоб я швидко замовив дошки. Тільки щоб інші ізографи не провідали...