Марія ж сиділа на призьбі з Ільковою новою сорочкою. Закінчувала, останні стьожки клала на рукавах. Так вивела дрібнесенький візерунок шовковою ниткою, що здавалось, нібито по краю рукава нашиті сяючі самоцвіти — лали.
Від обох дівчат просто райські пахощі струменіли. Вчора вони разом із матінкою парились у мовниці. Ялівцеві ягоди кидали на розпечені камені. Запашним димом аж на вулицю з города тягло. Бо там їхня мовниця стояла у дальнім куточку. Мили голови настояними травами. Ілько добре вирізняв, що туди намішали і любистка, і м'яти, і васильків, і лопухового коріння, і шавлії. Не було вже чути від них смороду овечого лою. Руки вони чи то глиною, чи то сумішшю глею, крейди та попелу відтерли.
Та й Микита, і Михайло причепурились. Микита добре направив бритву на дідусевій оселці та на пасі з товстої волячої шкіри. І гладенько-гладенько вичистив усе лице, підборіддя та під щелепами. Лишив тільки невеликі вислі вуса. Виголив навпомацки скроні і потилицю. І ніде не врізався, і ніде й волосинки не лишив.
Матінка на те сказала.
— Що? Зголив бороду, щоб хлопчаком здаватись? Микито, час іде! Доки ти будеш гульки справляти? Бо потім буде пізно! Я вже буду стара і не зможу тобі онуків колисати!
Микита тільки посміхнувся лукаво та махнув рукою. Михайло ж, навпаки, взяв люстерко у дівчат. Довго розчісував свою кучеряву борідку та довгі, до плечей, пасма волосся.
— О! А цей хоче старшим бути! — підкусила мати Михайла. Михайло насупився і теж промовчав.
Дідуся вчора батько водив у мовницю і там його парив і оживляв дубовим віником. Ілько сам мився. Натер стопи і гомілки глеєм, змішаним з тонкотертим попелом. Добре відтирав віхтем із розмочаленого лика. Пообливав себе з усіх шапликів, що лишились після дівчат. Березовим віником хльоскати себе не став. Похльоскав ним по ослону. А тоді вилив на себе всю теплу воду...
Батько попідрізав, попідрівнював дідусеві його довгі коси. А батькові його темне волосся з рідкою сивиною попідстригала, попідрівнювала над чолом матінка. Тобто ще із суботи приготувались до недільного походу на службу недільну.
Коли Ілько вийшов із мовниці, мати сказала, що вже вдруге прибігала І ванкова мати.
Вдень прибігала, зразу по обіді, і питала, куди Ілько підманив за собою Іванка? Чи не на Почайну?
— Чого це ви, сусідко, таке вигадали, що мій Ілько потяг кудись вашого Іванка?
— Бо вони злигалися, трясця їх матері, так, що й водою не розіллєш!.. І люди бачили, що вони удвох, наче скажені, кудись бігли!..
— Та ж то ваш Іванко прибіг і висвистав отим сюрчком мого, що той і поїсти не поїв!..
— Нічого! Захоче їсти — прибіжить!.. Ви краще, сусідко, — раптом перескочила на інше Іванкова мати, — скажіть: ви вже в церкві були і бачили чудесну перлину?! От збігайте та подивіться! Там отака перлина, як голубине яйце, об'явилась на ГІараскеві! От збігайте та подивіться!..
— Сусідко! Бог із вами! Та хто ж у церкву бігає?.. До церкви на службу ходять... У неділю та в свята... Завтра підемо на службу. Тоді й диво те побачимо.
— А як уночі таті до церкви залізуть та поцуплять?! Ні, от підіть сьогодні та подивіться. Я вам правду кажу — от-таки перлина і сяє просто, наче тобі срібна! Так ізсередини її і ллється світло!
Іванкова мати пішла, а дід та батько, хоч і всю балаканину чули, та ні словом, ані поглядом нічого не виказали.
— Господи! Що їй все не сидиться вдома? Все бігає, полохає всіх!.. То хто сьогодні по Лиску піде?
— Не переймайся, матінко, один раз і чоловік може піти, — відказав батько.
А дідусь зразу тоді ліг відпочити на своїй скрині.
Батько ще раз повторив, що піде по Лиску, та й подався з двору.
— А зараз куди подався? — Матінка йому навздогін.
— До Стефана. Погуторити...
— Про роботу?..
— Ага, про роботу...
— Ну та гляди, не засидься в нього. Бо він кого хочеш забалакає...
— Таке кажеш, жінко, — пробурмотів собі під носа батько і причинив за собою хвіртку.
Минуло мало чи немало часу, як прийшов Микита. Зразу взявся до риби. Велику щуку, щучок та судаків почистив, попластав і засипав сіллю у великих ночвах. Та поставив їх у коморі в кліті холодній. Мати тим часом витягла йому чечуг, що їх у корзині таємно притяг Ілько. Микита їх розпанахав з одного руху. Повиймав ікряники і заходився вивільняти ікру. Протирав на мотузяному решеті, щоб від плівки звільнити.
Внизу під решетом, у макітрі, проварений і охолоджений розсіл. Протерті ікринки подали в той розсіл...
Якраз, коли кінчав Микита з чечугами поратися, прибіг Ілько. За-сапаний, змилений геть, аж сорочка на спині темною смугою пішла.
— Мамо! Дайте щось поїсти! Бо аж помираю, так їсти хочеться!
Мати всипала йому в миску пшоняної каші і залила пряженим молоком. Ще й здоровий окраєць житнього хліба-загреби, на капустянім листі випеченого. Поки він сьорбав молоко, шматував хліб, давився кашею, матінка його не чіпала. Коли скінчив шкрябати ложкою по чистій мисці, спитала.
— То де ти бігав? Де твій чикотень?
— У нас трапилась велика... справа...
— У кого це у "нас"?
— Та в мене та Іванка! Ми побігли подивитись на калугера Алімпія... А там його вже не було...
— Де там?
— Та де? На будівлі Михайлівської... Сказали нам: пішов щойно. А один добрий воротар показав нам, куди вони пішли.
— Хто вони?
— Та ж я й кажу: люди, що з Алімпієм. Коли ми їх наздогнали, він усіх їх спровадив. А з нами він пішов до Перевесищ і далі. Там, на горі, він побачив виразку в Іванка. Він за нього помолився і намалював йому хрестики між пальцями і коло виразки, і по виразці. Сказав же: не мити груди! Все відпаде, і більше виразки ніколи не буде! А потім він сказав, щоб я подарував Іванку чикотня... разом із кліткою. А Іванкові він сказав, щоб він подарував свого перочинного ножа.
— Далі що?
— Він нас благословив і сказав, що і на вас, і на Іванкових батьків благословення. І відпустив нас... От я й прибіг, щоб сказати...
— І все?
— Ще він сказав, що пам'ятає нашого Микиту! От який ізограф Алімпій!..
Скільки разів Ілько згадав ім'я Алімпія, стільки разів матінка хрестилась і беззвучно ворушила губами.
...Ну а потім, коли Ілько у мовниці парився чи удавав, що париться, вдруге прибігла Іванкова мати. Притягла клітку з чикотнем і сказала Ільковій матері, щоб віддала перочинного ножа. Бо Ілько того ножа, який цілу ногату вартий, виманив у її дурного Іванка!