— Якщо хочеш бути просто теслею, просто хорошим робітником, то й без грамоти можеш обійтись. Але все ж краще з грамотою дружити. Але якщо ти збираєшся стати мостовиком чи навіть (!) городником, то не може такого бути, щоб добре, добре (!) грамоти не знав! Городник — то великий чоловік! І сокирою повинен уміти, і пером борзо вправлятись, і людей до праці гуртувати. То такі, дитино, клопоти величезні, що там потрібна голова світла та з доброю освітою!
— Яку князя?
— Ну, дитино, князь може бути і без голови. Та за нього все бояри і дружина зроблять. А городник повинен мати голову, що і за бояр думає, і за робітних людей!
— Чому?!
— Бо, дитино, від городника залежить безпека міста. В його руках захист від ворогів — стіни-заборола, вежі, брами, таємні патерни, водотоки і вулиці зручні і безпечні!
Тут з'явилась матінка і зауважила з усмішкою.
— Ото розвели віче що старе, що мале! Ану киш надвір, бо мені треба борошно сіяти.
Поки Ілько мив біля колоди кухлі та ставив їх на мисник, дід щось у сінях порпався.
Як Ілько виводив із хліва Лиску, то дід вже стояв на порозі істобки. В одній руці коробка з нарядом теслярським, у другій — пузатий вузькогорлий глек, а за спиною — берестяний козуб.
— Дідусю, дайте я вам підсоблю.
— Ти краще скоріш віджени Лиску та вертайся до човна — будемо його парити.
— Добре! Я швиденько!
І потяг Ілько свою руду Лиску по курній дорозі, через дзвінкий міст, кривими подільськими завулками, через присадкувату, з двома вежами, Оболонську браму на саме тирло. А що там вже зібралось багато худоби, то Ілько спокійно лишив корову — і мерщій до дідуся.
Старий посередині широкої колоди розкладав жевріючі вуглини. В одній руці тримав тліючий трут, підносив до нього шматок легкого березового вугілля. Щосили дмухав. А коли вугіль починав жевріти, клав на колоду!
— Дідусю! Давайте я подмухаю!
— Ти візьми тріски і рівненько повкладай їх на вуглини. Та рівненько-рівненько, щоб зробилася вогняна вервечка.
І за якийсь час уздовж усієї колоди пішов вогонь. Заклубочився дим. Спочатку білий, густий, а далі блакитний і прозорий.
— Онучку тепер збігай та набери води.
— З колоди? Чи з Глибочиці?
— Аби мокра. Принеси і ось тут постав.
Як Ілько приніс воду, то побачив, що дідусь неквапно, але не спиняючись обходить кругами палаючу колоду. І підгортає березовим держаком тесла жарини. Ілько пішов за ним.
— Оце дивись, онучку, та запам'ятовуй. Треба уважно дивитися, щоб вогонь не наблизився дуже до боків. Як не додивишся: прогорить бік — човнові гаплик! Вся робота і дерево — собаці під хвоста! Одні збитки! Тому краще мати запас на товщину. А тоді вже зняти зайве теслом.
Ще час від часу, теж не спиняючися, старий мацав гладенько обтесані боки колоди.
— Дідусю! Я вас давно хочу спитати...
— То питай.
— Чого у вас сокира якась ніби ряба? Ніби вона поіржавіла, а потім її добре піском потерли. Та сліди від іржі залишились...
— Е-е-е! Онучку! То щоб ти знав — це найкраща теслярська сокира на Подолі... Та й у княжих робітних людей ні в кого немає... У ній ковальська таємниця. Бо спорядив її для мене славетний коваль Людовина. Ні, якщо по правді, то він був не просто коваль, а зброяр-мечник. А вище за мечника у ковалів нікого немає. Він такі мечі кував! Тим мечем можна було і шовкову хустку на льоту розсікти, і половецьку шаблю перерубати! Як зараз мечі роблять? Беруть три смуги — одну залізну, дві сталеві. Розжарюють до білого в горні, а тоді куванням зварюють в одну полоску. Якби меч був із чистої сталі, він був би гострий, але крихкий. Від сильного удару, особливо на морозі, міг би розлетітись на друзки. А так м'яке, в'язке залізо сталь тримає на собі. А тоді, як я ще був зовсім молодим, які мечі кували наші ковалі! Брали три смуги заліза і чотири смуги сталі. Коваль їх збивав, зварював в один міцний зварок — полосу. Потім зварок знов розпікали до м'якого, скручували, поки м'який, як ото скручують липву із липового лубу. Від того перемішувалися шари твердої, крихкої сталі і м'якого, в'язкого заліза. Той круглий, кручений стрижень проковував вкотре. І виходила пласка смуга. І з отаких кількох смуг кручених виконували основу меча. А тоді вже на нього приварювали сталеві полоси. І от такому мечу ніякий інший меч не страшний. У покійного воєводи Яна Вишенського був меч, викутий ковалем Людовиною. Як воєводу Яна ото поховали в Печерах, то меч Янів на гробовець йому поклали. Воєводі спорядив меча, а мені сокиру. Та непросту. Він узяв, по-старому зварену зі смуг полосу і зварив її із простою залізною полосою. Тільки як хитро — у мечах сталь приварена на залізну основу, а в моїй сокирі сталеве вістря всередині, а м'яке залізо згори. Сталеве лезо крушить всяку деревину. Залізна оболонка береже від зламу!
— Оце так сокираї
— Як я відійду, вона тобі дістанеться.
— Хіба так можна? Старший у нас батько, потім Микита, потім Михайло. А я найменший. Мені від вас спадку не належить.
— То якби ми були князі чи бояри, то ми б отак порядок тримали. У нас повинно йти не лише від старшинства, а й від здорового глузду. Бо от Микита добре навчений теслювати. І я його вчив, і твій батько. Але він теслею не буде. Він хліб хитрістю шукає та... ще всякі пригоди...
— А Михайло?
— І Михайло ніколи не буде таким вправним теслярем, як я. Чому я йому маю лишати сокиру?.. Та ще він із волхвами та відунами водиться. Не по-християнському це... От ти моя надія — тобі й сокира.
— А батько?..
— У твого батька добрі дві сокири. Не рівня, звичайно, цій сокирі. Але кращі, ніж в інших древодельців. Та досить балакати, збігай принеси води...
Як Ілько приніс воду, дідусь почав обережно поливати вогонь на колоді.
— Дивись, онучку. Заливай вогонь так, щоб на цілу деревину вода не пролилась. Бо навіть верба суха може пожолобитися. Зрозумів?
І вони з кількох разів згасили водою полум'я і жар. І від колоди підіймалася пара з присмаком гіркого вербового диму.
Як пара і дим розвіялись, дідусь став до колоди з теслом. І заходився, як ото мотиками землю копають, видобувати обгорілу і розпарену деревину.
— Дідусю! Можна я? А ви поки відпочиньте...
Ілько вхопився обома руками за березовий держак та й почав довбати м'яку, обгорілу і розпарену деревину. Махав теслом щосили, і скоро в нього збилось дихання.