— Не рухайся! — І показав пальцем на холошу штанів.
Там, трохи нижче пахвини, в полотні застряг здоровенний гак на кінці олов'яної блешні. Линва снасті обплутувала ногу від коліна до стопи. Навколо гака була червона пляма.
Микита ще раз позирнув на поснулу щуку і підійшов до брата. Нахилився, наказав триматись за нього. Розплутав шворку снасті, вивільнив Ількові ногу.
— Тепер розпусти очкура і потроху спускай штани...
— Чого це?
— Роби, що тобі сказано.
Ілько розкрутив пояс. Підняв сорочку і зняв із петлі чопик очкура, розпустив очкур.
— Потроху, потроху опускай штани...
Що Ілько із неохотою і нерозумінням почав робити. Ось показалось стегно. Крізь полотно пройшов гак-двійник обома жалами й уп'явся Ількові в саму поверхню шкіри. Тільки-тільки, самими кінчиками вістря. Навіть не зачепив шкіри гострими борідками.
— Ну слава тобі, Господи! — Полегшено видихнув Микита. Притис лівицею братові стегно і швидким рухом висмикнув сталеві жала із шкіри.
Лишилися тільки дві рожеві подряпинки і дві маленькі цяточки крові.
— А мені й не болить! — Твердо сказав Ілько.
— То добре, малий! Але пам'ятай — тут місце дуже небезпечне. Якщо стріла чи спис, чи меч, чи шабля, чи вепр іклом, чи тур рогом протне місце — кінець. Амінь по всьому! Звідсіля кров б'є цівкою, і нічим її не впиниш...
— Ти в степу бачив? — Спитав Ілько зав'язуючи очкура.
— І в степу! Але про це ніде не бовкай. Ніде! Чув?
— Чув! — Ствердив Ілько й озирнувся на всі боки.
Ніде поблизу ні душі. І до Трьох верб далеко. Хоча тепер, після того, як прикажчик на такій відстані їх підслухав, Ілько намагався голосно не говорити.
— Як і про перлину?
— Про неї вза-га-лі мов-чи! Не можна, щоб хтось хоч слово почув від когось із нас!!!
— Добре, — зашепотів з притиском Ілько. — А що тепер із нею буде?!
— Що буде, що буде? Буде вона на своєму місці на шатах нашої Па-раскеви! Завжди буде!!!
— Микито! Можна я піду подивлюсь на неї? Я так тоді захотів спати, що мені в голові все покрутилось. От ви її чіпляли на Парскеву. Вам добре! А я нічого не бачив.
— Брате, не переймайся, але сьогодні ніяк не можна. А завтра, як усі хрещені люди, підемо до церкви.
— І Михайло піде?
— І Михайло піде. Ми зробили діло. І нам як нікому іншому належить поводити себе тихо і непомітно. Якщо ти побіжиш подивитися чи я, чи Михайло, чи батько — можуть сказати: "А чого це вони бігають поодинці дивитись на перлину? Та щось тут не так! Завжди ходять у неділю всі, хто в Києві, разом. І стоять всю вранішню службу. Разом усі!.."
— Шкода, так мені хотілось подивитись. Певно, що дуже гарна на образі?
— Дуже! Нема з чим рівняти.
— А барма із срібним зерням?
— Непогано. Хоча наші золотарі роблять краще. Але сам бачив, як кості випали! Треба було якнайшвидше діяти!
— Які кості?
— Ті кості, що в них грають на срібло-злато.
— А-а-а!
— Ільку! Час тобі йти. Якраз худобу підженуть. То й воротарям не до тебе буде. Бери, вдягай корзину!
— Микито! Я хочу мою щуку додому понести!..
— І не проси. Всього не потягнеш. Якщо й потягнеш, то заморишся. Чи й пупа ще надірвеш. Дивись, яка вона велика! Стань рівно!
Микита обережно підчепив під зябра щуку і підняв її. Ількова голова була на рівні передніх плавців щуки.
— Ого-го! —Сплеснув руками Ілько і вже не просив віддати йому щуку.
— Поспішай! Та скажи матері, нехай вона розсіл приготує. Як на щучу ікру. Проварить його і охолодить в глеку у колоді. Та ще нехай приготує ікряне решето.
— Оте, що з товстої сурової нитки.
— Які то нитки? То добрі шворки. Його нехай приготує. Давай, поспішай!
Микита подав Ількові корзину, а сам поклав щуку до човна і зіштовхнув його на воду. Легко вскочив у нього і гнав широкими помахами весла його вниз по течії.
Ілько ж поспішав до Оболонської брами і якраз своєчасно — череда прийшла на тирло під велетенський явір. Одні вели корови через браму до своїх садиб, інші йшли до своїх годувальниць на тирло.
В такому русі на Ілька може б не звернули уваги стражники. Та зараз він їх не дуже й цікавив. Але Ілько вирішив сам до них підійти й показати, що він за людьми не ховається. Та щоб було це, як годиться, то привітався і спитав.
— Мою Лиску сестри вже забрали?
— То такі двоє у рясно вишиваних сорочках?
— Ага!
— То доганяй їх! Вони вже пішли.
Дівчат Ілько наздогнав лише біля мосту. І зразу ж почав їм розповідати, яка йому щука велетенська без гака дісталась!
— Ой, Ільку, Ільку! Ну що за дитина? Чого з тобою всякі пригоди трапляються?
— Та які пригоди зо мною трапляються? Які пригоди? Та ніяких пригод! — І злякався, що вони щось може про золоту перлину знають. Чи здогадаються?
— Хлопця побив до крові налигачем! — Сердито сказала Катерина.
— А вчора через того миня потопав, — із жалем повідала Марія і похитала головою.
— А сьогодні вже він щуку без гака вловив! Це ти сам подер штани, чи тобі тая щука подерла?.— Кепкувала Катерина.
— А ну вас! Вам тільки насміхатися!.. — Образився Ілько і щодуху побіг додому.
Назустріч йому Пузирі всім кодлом.
— Де наш мед? — Зразу присікався наймолодший.
— Коли мені буде мед, тоді буде й вам! А карасями можу хоч зараз поділитись.
— То поділись, — прогугнявив другий Пузир. Ілько присів навпочіпки.
— Відкривайте траву і беріть собі карасів.
— Всі? — Заверещав над вухом найменший Пузир.
— Тільки ті, що під верхньою травою!
— Тут наче не рівно виходить! — Зголосився старший Пузир.
— Всім по чотири карасі і ще один карась!..
— Його ви мені лишіть! — наказав Ілько і рвучко підвівся.
— А мед коли буде? — Заканючив знов малий Пузир.
— Тобі що, сьогодні карасів мало? Можу забрати!
— Е ні! Карасі не рахуються!
— Чому? — Здивувався Ілько.
— Бо карасі — то дарунок. А мед ти нам обіцяв за підмогу.
— Іншим разом! Немає мені зараз часу з вами ряди рядити! Та от за дарунки треба дякувати!
Але Пузирята не подякували. Ілько ж поспішив щодуху додому.
Переказав матері все, що загадав Микита. І попрохав покуштувати свіжого житнього хліба з нового врожаю. Бо дух від хлібин, хоч і були вони покриті широким рушником, переповнював усю істобку і ще й на подвір'ї чувся.
— Підожди, синку, хліб ще гарячий. Поки добре не вичахне, не можна...