У сінях двиїтіли жорна, просто гули, наче кола з гори котилися. Це Микита ганяв жорна, бо Катерина збиралась до церкви.
Батько щось там цюкав надворі, а дідусь щось йому говорив, наче керував.
Михайла не було — вже подався кудись на торжок.
— Давай, дитино! Відганяй корову та не барись! Ти й так заспав. Відженеш, тоді поснідаєш.
— Мамо! Та мені ж треба напоїти і нагодувати чикотня!
— Поки ти спав, дівчата його і напоїли, і нагодували ожиною. Отам у сінях повісили на кілочку. Подалі від полички і ляди, що Мурка його не пожерла.
— Спасибі, сестрички! — Привітав дівчат малий і кинувся на подвір'я. Навіть умиватися часу не було. Бо чув, що вже жіночі голоси віддаляються від їхнього двору до мосту. То тітки з їхньої вулиці відганяли корів на Оболонь. А вони завжди були позаду Ілька, коли він відводив Лиску.
Як уже відчинив ворота, у спину почув від матері:
— Не барись при череді! Тобі сьогодні мак терти.
Ілько ледь не підстрибнув від радості. Бо з усіх ласощів Ілько найбільше любив мак із медом.
Ілько підганяв Лиску, щоб вона йшла швидше, бо не хотів, щоб стражники бачили, що він спізнився.
Та Лиску можна було не підганяти, бо вона, як побачила та почула тих корів, що завжди йшли за нею, то сама побігла їх наздогнати і випередити. І таки випередила.
Біля Оболонської брами він зіткнувся з Іванком. Він сьогодні теж відганяв корову. Хоча після того, що з ним сталось того року, мати рідко посилала його в череду.
Назад друзі вже поспішали разом.
— Що, погуляємо сьогодні? — Спитав Ілько. — Я оце мак натру, вичищу клітку — і вільний. Згода?
— Е, я б теж хотів, та батько хоче оце в монастир піти зі мною. І каменяреві піднос зробити: маківок, меду з коржами та горщик каші. Ну, як на Маковія годиться.
— Яблука хіба не понесеш?
— То буде на Спаса. Бо батько каже, що за один раз всі добра не несуть у піднос. Бо не цінуватимуть.
— А-а-а... — Подивувався Ілько цій мудрості спритного торгівця. — А по обіді вийдеш?
— Хіба я знаю, коли ми повернемось?
— Тоді ми завтра добре погуляємо. Може, Микита з нами до ковбані піде. Як він сказав — там має щось бути!
Вони вже перебігли міст і побачили, що до човна спускаються дідусь і батько. Дідусь ніс якусь палицю, обмотану якимось віхтем. Батько тер їхнього найбільшого казана, Клепаного із мідних пластин із товстою залізною дужкою-ручкою. Трохи оддалік ішли Микита і Михайло. Вони несли круглу корзину із міцних прутів та козуб. З козуба стирчали вгору кінці кількох дерев'яних дуг. "Та то ж опруги для Микитиного човна!" — здогадався Ілько.
Коли вже вони перебігли місток, то Микита обернувся до хлопців і покликав:
— Ільку! А біжи-но сюди!
— Ну, Іванку, бувай. Увечері на тирлі зустрінемось! — І подався вниз по короткому схилу до старших.
Але говорив з ним не Микита, а батько:
— Що тобі мати загадала?
— Тільки мак терти.
— Тоді, як закінчиш із маком, зразу сюди. Зрозумів?
— Зрозумів, — закивав головою Ілько і перелякався. Бо так у батька голос злегка сів, коли вони зі Стефаном говорили про перлину.
І побіг Ілько чимдуж до рідного двору.
У сінях зазирнув до чикотня. Той щось намагався видовбати із ликової шворки-перев'язі. Але це не злякало Ілька: у дрозда дзьоб не дятла і не дубоноса. Не продовбає прутиків ліщини і не перекусить липового лубу.
На лаві на покутті вже стояла велика неполив'яна макітра. Прикрита згори шматом великим липового лубу На лубові лежав добрий грушевий макогон. Ілько торкнувся макітри — ще гаряченько. Це мати залила окропом макове зерня, випущене із великих головок. Але порожні макові головки на довгих стеблинах гарливо пов'язала і повісила біля мисника. Якщо головки заварити та добре настояти, той відвар полегшує зубний біль. Це дідусь п'є. В інших із зубами поки що все гаразд.
І ще Ілько зауважив: побілені вчора стіни навколо вікон були розмальовані червоними квітками. Коло одного вікна квітки — як зірочки, коло другого — як волошки. Коло третього — кружальця, як би ягідки. І всі вони однакової величини.
— Мамо! Це Марія малювала? Як вона одне в одне вгадала?
— Бач, синку, ти проспав. То вони удвох з Катериною вигадували. Нарізали рівненько буряк, як печатку велику. Вичавили з другого сік. Умочили туди бурякову печатку, а потім прикладали до глини. Але досить балакати. Берися за макогона і дави мак. Поки не вичахнув!
Ілько миттю вмостився на лаві, поставив межи ніг теплу макітру Добре її стиснув колінами і заходився терти мак у цій неполив'яній макітрі. Бо в полив'яній макітрі стінки слизькі, як скло. Тільки ганяв би макогоном зернятка. І ніякого діла. А ця макітра не тільки неполив'яна, а й зроблена на замовлення, щоб вона була міцна і зерниста. Щоб можна було в ній терти конопляне сім'я і на молочко, і на урду, та пшоно на рідке тісто для пшоняних найсмачніших у світі млинців.
Твердий грушевий макогін добре слухався Ількових пальців, але спочатку нічого не відбувалось із гарячим і темним маковим зерням. Не піддавався мак, хоч як старався хлопчик. Та якось непомітно темний мак почав потроху наче м'якшати. На дні макітри почало з'являтись білувате молочко. А далі все більше і більше.
Підійшла Ількова мати. Зачерпнула ложечкою тертий мак. Покуштувала, посмакувала.
— Добре впорався! Візьми ложку маку та біжи гуляй. Тільки не проґав часу за Лискою іти.
Цього Ількові тільки й треба було!
Але він вирішив, що не може йти отак з дому, не вхопивши чогось, крім маку.
— Мамо! Дайте мені балабушку, бо я їсти хочу.
— Ой горе! — Сплеснула мати руками. — Я оце закрутилася коло своєї "кузні", що й про дитину забула! — І вона витягла з печі велику прямокутну глиняну сковороду. Там рядком стояли рум'яні, лискучі пампушки. Мати щедро відламала аж дві та, дуючи на пальці, перекинула їх на вискоблену стільницю. Вмочила віхоть у масленицю і помастила згори конопляною пахучою олією. Та кописточкою додала згори товченого часнику.
Ілько схопив одну, але обпік пальці.
— Не поспішай! То в мене, коло мого "горнила", пальці звичні до вогню та жару. Зачекай, поки вичахне!
— Мамо, я хочу швидше піти погуляти!
— Ну, то бери оно кришку від коробки, клади їх туди і бігай! Тільки не ділись із хлопчаками. Нехай вони тебе хоч раз пригостять.