— Що будемо робити? — Спитав Іванко, коли наповнили торбу, а часу було ще доволі.
— Ходімо ще до тої ковбані в лозах.
— Що там такого?
— Там є або в'юни, або карасі. Як карасі, то ми їх руками візьмемо.
— А якщо там тільки в'юни?
— Тоді підемо з порожніми руками. В'юн у такій мочарині завжди вислизне. Його тільки корзиною та сіткою-саком можна вигребти з намулу.
Та тільки вони дійшли до заростей лози навколо малесенького плеса води, як від Стовп'я, збоку почув переливчастий свист.
— Ільку! Ільку! Ходи-но сюди! — почулося за свистом.
Не було сумніву: голос, тим паче переливчастий свист, — то Микита. Старший брат, знаменитий жартівник, хитрун і силач!
Хлопці обернулись і побачили, що вздовж валу під Стовп'ям, саме на межі блакитної тіні та золотого сонячного проміння на леваді, посувається людська постать. Ще більш чудернацька, ніж брат Михайло під копицею зілля. На плечі, з-за спини, Микиті налягали загнуті держаки ноші. На ношах, за спиною Микити, лежало поперек два важких, тугих, повних міхи. Микита притримував за держаки ноші, а на передпліччях мав надягнуті петлі. На лівиці — петлю від ручки здоровенного вузькогорлого глека. На правиці — шворку від силки в'ялених щучок.
Ішов Микита не поволі і не швидко, а так, як кінь на доброму кроці.
— Слухай, — спитав на бігу Іванко, — він що, отак свистить голосно і без пальців?!
— Певно, що без пальців! Не може ж він "козли" відпустити.
— А якщо його попрохати — він ще раз засвистить?
— Попрохай, щоб засвистів! — Відповів на бігу Ілько. Від бігу та голосної розмови чикотень знов наполохано затріскотів. Але хлопці не стишили бігу.
— Здоров, брате! — Підскочив Ілько до Микити, розмахуючи плямистою торбою.
— Добрий день вам, господине Микито! — Із поклоном привітався Іванко. Це вже певно, що його так батько вишколив.
— Здорові були, розбійники! — Говорив Микита, пружно ступаючи новими сап'яновими чоботами по короткій, обскубаній, витолоченій траві. — Ви чого туди поперлися?
— Я думав, може, там карасі є... — Пояснив невпевнено Ілько.
— А я думаю, що там мають бути кілька добрих линів. Там місце глибоке і вузьке. Туди діти не лазять, а дорослі зі снастю сюди не тямлять попхатись. Завтра чи позавтра щось витягнемо з колдобини. Але поки що на пісний день у нас є — ось! То ж без мене туди не пхайтесь! Зрозуміли? — Сказав гостро, але з веселою посмішкою Микита. Коли він посміхнувся, верхня губа праворуч задерлась у нього трохи вище. І зблиснуло гостре ікло, трохи більше і кривіше, ніж зазвичай.
"Ось чого брата Микиту половці назвали Тихим Вовком!" — звичайно, таке сказати вголос Ілько і гадки не мав.
— Ви свистіли без пальців? — Все ж таки насмілився спитати Іванко.
— Без пальців. Можна і з пальцями з обох рук, можна і з однієї руки. Можна з двох пальців, якщо скласти їх кільцем.
— А ви могли б засвистіти ще раз, тільки з пальцями? — Посмілішав Іванко, забігаючи вперед та зазираючи в обличчя Микиті.
— Чому ні? Можна! Ти потримаєш ноші з міхами, а я свисну в "кільце". Добре?
— Е ні! Я і з місця не посуну ті ноші.
— Тоді дочекаємось, коли ти зможеш потримати ноші. А сьогодні підемо додому без свисту. Ходімо, хлопці?
— Е ні, Микито, я ж прийшов Лиску забрати з череди.
— А дівчата?
— Та вони вже забирали.
— Добре. Іди одразу і забирай Лиску з череди, не гай часу. Щось тобі буде, — сказав Микита і таким самим кроком продовжив свою ходу до Оболонської брами.
А Ількові, коли пригнав їхню корову, руду Лиску, було ось що: на призьбі, під вікном, стояв мережаний пастушачий ріжок. Із тонким плетеним шкіряним ремінцем, щоб носити через плече.
— Щоб грав, як Лиску в череду гнатимеш. Пищик у ньому добре відрихтований. Звук чистий, не шерхотить, а так, як треба. Дірочка теж є. То можеш і якусь пісеньку підібрати. І свого чикотня навчити.
Ілько подякував, схопив ріжок і побіг у хату, щоб задудіти сестрам і матері.
Та в хаті сестрам і матері було не до Ількового ріжка. Жіноцтво підмазувало рудою глиною піч та запічок. Білою глиною поновлювало тиньк навколо чільних вікон. Вишкрябувало широку липову стільницю.
— Ільку! — Покликала від печі матінка. — Візьми в сінях із козуба горщик із киселем. Налий собі кухоль кисляку та візьми шмат перепічки! Вечеряй надворі, бо нам тут ще треба поприбиратись. Зрозумів?
— Ага, зрозумів!
— Ану, ану, зачекай. Що це ще в тебе таке на сорочці та на штанях?
— Та то те... ну, воно... ожина... ягода.
— Як будеш неохайним — змушу, щоб сам у жлукті свої сорочки золив. Будеш у мене за дівку! — Пригрозила мати.
Голос у матінки був сердитий, тому Ілько злякався і сказав:
— Ні, ні! То випадково. Я не дотямив, що ягода потече. Більше такого не буде!
— Ну, дивись мені, — пробурчала мати і знову взялась за віхоть.
Ілько виніс свою вечерюна двір. Поставив на призьбу і почав ласувати киселем. Поруч — клітка з птахом. Батько, дідусь, Микита і Михайло сиділи на призьбі ближче до рогу хати. Сьорбали із глиняних кухлів пиво. І запах солоду і хмелю розпливався над подвір'ям. Навіть гострий рибний дух в'ялених щук не перебивав його.
Батько запитував, а Микита неквапно відповідав.
— То скільки ви каменю привезли?
— Дайте порахую. Вони приготували сорок возів. Правда, збрехали. Бо було не сорок, а тридцять сім. То ми ще додовбали десять повних возів. Через той камінь гризлись їхній боярин і наш тіун.
— Що, з вами княжий тіун попхався?
— Повіз гроші боярину за камінь.
— Певно, що й чернігівському князю мито відкинули.
— Авжеж. Чернігівські ще й за обістку кожного киянина здерли. А тіун нам за це не додав.
— От п'явки! — Не втримався Михайло і вдарив кулаком по колба-ну, по дошці.
— Тихше, онучку! Ти що, од пива сп'янів?
— Діду, ви що?! Та я з семи кухлів меду не п'янію!
— Тому й не шарпайся, як не п'яний. Теж мені, очі відкрив — "п'явки". Ми що, цього не знаємо?! — Зауважив батько. — А ти скажи нам, Микито, що, сьогодні і розвантажили лодію?
— Тату, Бог з вами! Після обіду до Іллінських притисків причалили. Ще ж треба і з візниками домовитись, і з носіями з Торжища иоторгуватись.
— Так у князя стільки коней, конюхів та холопів! Чого йому наймати людей вільних? — Здивувався дідусь.