— От же гидолової віри собака! Верхи на коні, бач, їздити навчений! Коник строкатий, гриватий потупав нечутно піщаним схилом до
шляху. А тоді вже по колодах дороги та плахах мосту забив копитами, мов бубон закалатав. Вершник сидів на ньому розслаблено, плечі попустив, руки метелялись. Собака ж сидів на крупі напружено, здригаючись від кожного поштовху. Але на землю не зіскакував.
— Ну що, онучку, справді сушений сир розпускається в роті?
— Смокчу — дуже кислий, але язика не пече.
— Бач, як воно: кожне плем'я має свою хитрість, щоб вижити у світі. Ти ось що, онучку. Візьми смушки та обережненько віднеси їх матері. Нехай вона до скрині покладе і перекладе зіллям, щоб міль не завелася та не знищила. І можеш гуляти. Тільки не забудь по Лиску вчасно піти. Та за мною зайти, допоможеш коробку тягти.
Дідусь обережно згорнув обидва смушки волосом усередину, один на другий.
— Дорогий дарунок, ох дорогий! І гріх відмовитись було. І брати не годилось.
— Тому ви, дідусю, жартували?
— Ну й прониза! І в кого ти вдався, що до всього сам добираєш? Твоя правда. Бо якби той Борис сам випасав би овець та оберігав їх, то так легко не віддав би смушки. А здобич — це як у кості вигране. Добре, йди, та про Микиту матері не ляпай. Вона й так від його чудасій нагорювалась. Брехати матері — гріх. Але підводити матір до гризот зайвих, до сліз — теж гріх. Тому передай матері смушки — і швидше з двору. Щоб не було тобі спокуси бовкнути зайве, а матері — мучити серце.
Дідусь потримав сувій із смушків, Ілько перев'язав його налигачем і закинув за спину, а клітку — в руку.
— От собака в нього! От би мені такого собаку!
— Дитино! Такий собака в місті ні до чого. З ним за зайцями, байбаками, лисицями та дрохвами по полю скакати на коні. Від спокійного життя такі собаки псуються і хиріють. Навіть здохнути можуть без руху. До такого собаки потрібен ще кінь. От як!
— Справді. Я й не подумав... Ну, дідусю, бувайте!
Ілько, як завжди, бігцем поспішав додому. Клітка в нього розгойдувалась, а птах струшував приборканими крилами і починав переполохано тріщати "тра-ра-ра-ра". Тоді Ілько стишив ходу, і птах замовк. Аж у спину почулося знайоме:
— Егей! Це я!
Ількові велика радість від того крику. Бо то був Іванко. Він найда-лі живе на їхньому кутку. Чи найближче, якщо відміряти від Житнього торжка. Значить, Іванко з батьком повернулись. Бо завтра ж і свято, і базарний день. А Іванків батько ніколи не пропускає базарних днів. Він все продає і купує, і міняє одне на одне. От і цього разу дізнався, що на Росі та біля Канева і Треполя добрий врожай, як ніколи! І на пшеницю, і на просо, і на коноплі, і на мак. От як збіглось! Іванків батько, розповідав Іванко, позичив великі гроші і поспішив униз Дніпром. Тепер, виходить, повернувся.
Хоч Ількові треба було поспішати додому, він повернувся і побіг назустріч товаришеві.
Іванкове волосся за ці кілька днів ще більше вигоріло, а лице потемнішало, обвітрилось.
— Здорово був, бравий мандрівцю!
— Здоров був, славний тесле!
— Твоя правда! Дивись: ось моя робота! А це — мій скарб! — Ілько підняв високо клітку із рябогрудим дроздом. Той з переляку голосно затріскотів.
— Де ти його взяв? — У Іванка загорілись очі. — Він ручний? Люди кажуть, що дрозда можна навчити говорити по-людському.
— Він ще не ручний. Його Михайло тільки вчора ввечері приніс.
— Звідкіля приніс?
— Я тобі хіба не казав, що наш вуй живе в лісі на Сирці? А дрозди ягоду оббивають. Михайло та вуй удвох сіткою їх і накрили! Цього чи-котня поборкали: і крила, і ніжки. Тепер він мій!
— Дай мені — я понесу клітку.
— Бери неси! — Ілько передав Іванкові клітку.
— Слухай, Ільку! А клітка в тебе, як справжня!
— Вона і є справжня! Батько, дід і Михайло порадились і сказали, що це мій перший древодєльський урок!
— Ти не прибріхуєш? — Поцікавився Іванко, оглядаючи дрозда, а дрозд схилив голову і наче його вивчав.
— Коли я тобі прибріхував? — Обурився Ілько. — Давай назад клітку!
— Та не сердься! То я так, для годиться. Не сердься.
— Добре, не буду. І ходімо швидше, бо мені треба матері віддати шкурки.
— Чиї шкурки?
— Дідові шкурки.
— Таж твій дід — тесля, древодєлець, а не кушнір.
— Якийсь дідів учень приніс дідові й сказав, що це дідові борг за старе навчання.
— А! Слухай, а вони дорогі, ці шкурки?
— Слухай, звідки я знаю?
— Дай я подивлюсь на волос]
— Ти або дрозда неси, або шкурки дивись.
— Все, все! Я краще дрозда понесу! — Іванко підняв дрозда вгору, і зразу той тривожно затріскотів "тра-ра-ра-ра".
— Іванку! Не полохай його, бо заберу!
— Хіба я його наполохав?
— Як дрозди наполохані, вони отако тріскотять. Ти мене на вулиці зачекай, я зараз! — Ілько натиснув на кривий важіль-руків'я, і хвіртка сама відійшла. Хлопчик перескочив через високий поріг і прослизнув на подвір'я.
— Мамо! Ось дідові один чоловік приніс давній борг! А дід сказали, що я відніс швидше вам. Дідусь там порається коло човна, а я піду на пасовище і заберу Лиску.
— Стій, стій! Що з твоєю щокою? Тобі що, зуби вибили? Чи чиряк раптом вискочив? — Дуже занепокоїлась мати.
— Ні, мамо, то той чоловік пригостив мене сухим сиром. От я його й смокчу.
— Таке вигадаєш! Сухого сиру не буває!
— Мамо, то половецький сир.
— Ану виплюнь, бо ще отруїшся!
— Мамо, та що ви таке кажете? Він дуже кислий, але язика не пече, оскомини не буде. Мамо, дайте мені грушок-падалок!
— За другу щоку запхаєш, щоб солодше було?
— Ні, я Іванка хочу пригостити.
— Що, вже "купці" наші повернулись? Як скупились, Іванко не казав?
— Ні, ще не казав.
— То спитай!
— Добре мамо! То я візьму трохи грушок та побіжу швиденько.
— Авжеж! Хіба хто бігає помаленьку? Іди, та не забарись Лиску зустріти.
— Мамо, ви мене не слухали. Я ж вам сказав, що зараз піду на пасовище і звідтіля заберу Лиску.
— Добре, добре. Бери грушки та тікай з хати.
Ілько полишив на лаві сувій зі смушків, забрав налигач, вхопив дві жмені грушок, ще спромігся стягти з кілка в сінях стару полотняну торбу і вибіг на вулицю.
Іванко сів над рівчаком і просовував дроздові зеленого коника з обірваними ногами. Дрозд іздзьобав комаху.
— А ти казав, що він не вчений! — Радісно сповістив Іванко. — Він у мене другого коника з'їдає.