— Особливе було б, якби ціле намисто таке. А одна намистина...
— Слухайте, сусіде, а продайте мені! Я докуплю намистин, і буде моїй жіночці добре намисто.
— Та нехай буде дарунок вашій дружині.
— Ну, дайте я вас обійму і поцілую!
І підпилий кожум'яка обійняв Ількового батька.
— Ну, ходімо, синку, — сказав батько Ількові. — Вже нас давно зачекались. Поки ми прийдемо, то й вечеряти не сядуть.
Ілько зразу й піднятись не зміг, так йому ослабли ноги. Аж в колінах трусились.
— Вставай, вставай, синку, ти ж вина обезького* не пив. Воруши ногами. То в мене голова ясна, а от ноги те вино однімає.
— Але ж смачне вино. — Чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Карпо.
— Та смачне до біса! П'єш, як легенький узвар, а вже хоп — і ноги важкі.
— Отож бо! Всякий трунок свою хитрість має.
Ілько якось опанував себе і непевними кроками пішов за дорослими. Коли почув у спину солоденький жіночий голос:
— Хлопчику, ходи-но сюди.
Цей голос привів Ілька до повної тями. Він таки нечувано зрадів, що то все була омана. І ніхто перлину не побачив. І нікому іншому вона не дісталась. Він обернувся. Жінка манила його до себе пальцем. Він хутко підбіг до неї. Не сходячи зі стільця, вона подала йому червоний клубочок.
— Це, хлопчику, дарунок твоїй сестрі Марійці. Нехай вона тобі ще кращу сорочку вишиє. Щоб була вона така гарна і барвиста, як і твоя доля!
— Дякую, моя господине! — Знов Ілько притис руку до серця і вклонився в пояс, трохи порачкував, а тоді побіг.
Батько і кожум'яка Карпо обійшли чан навколо, добре обдивившись. Вода в ньому стояла непорушно дзеркальна. І все в ній відображалось, ніби у величезному люстрі. З цього боку йдеш — темний паркан, а над ним — освітлені золотавим сонцем помальовані схили їхньої Хоревиці. Далі йдеш — темні у синім затінку схили Копирова кінця. А над ними десь в глибині неба летять лелеки, маленькі-маленькі, важко змахують крильцями. А тут від Карпової оселі стоїш — то тільки напнуті на рамах телячі шкури та високий паркан. І високе тепло блакитне, бірюзове передзахідне небо.
Та враз блакитні небеса розлетілись в друзки, розсіялись краплями.
То парубки сипали з відер просіяну, протерту золу. Над чаном закуріла сиза тонка пилюка. А підмайстер вже заливав із різанки густе, як сметана, вапняне "молочко". Далі в чан полетіли руді телячі шкури. Всі четверо парубків похапали здоровенні, ніби весла-правила, копистки, і почали ними толочити в чані.
* Обези — загальна назва в часи Київської Русі для земель Абхазії та Грузії.
— Ходімо, Ільку! Людям ще сьогодні роботи вистачить!
І Карпо провів їх до самих воріт. Прощаючись, батько сказав:
— Сходи, сусіде, вам треба підрихтувати. Не тому, що риплять, а тому, що можуть завалитись. Там погані стояки. Сусіде, я й не те, щоб з вас заробіток мати. Я зроблю з охоти! Бо мені, яко древодєлю, на душі дере, як я таке бачу. Там треба стояки поновити і пази зробити вужчими. Відновити треба і стояки огорожі на сінях. Береженого Бог береже, як кажуть.
По цих словах батькових Карпове лице проясніло, і він вивів їх і за ворота. А тоді вже повернувся на подвір'я.
— А що, синку, — батько покуйовдив важкою рукою Ількові непокірні патли. — І попрацювали, і погостювали... Наче? Га?
— Я так злякався!
— Тс-сс... — Нахилився батько до сина. — Про ладунку — ні слова. Вона у потрібному місці.
І вони спускались посередині кожум'яцької вулиці. Попереду йшли дітлахи, жінки та дівчата, щоб зустріти свою худобу із Оболонського пасовища.
— Тату! Мені побігти за Лискою?
— Як є сили — то збігай!
— У них смачна каша. З солониною. І риба така смачна, млинці пахучі. Тільки у дворі і скрізь — важкий дух.
— Е синку! Того, що в них дух важкий, того й на столі добре пахне. Кожна робота має свій запах. Від кожної роботи їжа має свою ціну і свій дух.
***
І тут ще одна пригода. Як вибіг Ілько на міст, то побачив, що вже в самім низу Копирівського узвозу спускаються утрьох сестри Катерина й Марія, і з ними його брат середульший Михайло. Якби хто чужий, то й не впізнав би, що то Михайло. Сунув, наче здоровенна копиця. За плечима на шлеях велетенський берестяний козуб. На козубі — сніп різного зілля, макові головки на довгих стеблинах, любисток, пака смуг молодої дубової кори та оберемок липового лубу. В обох руках кошики вербові, через плече — полотняна торба.
Ілько помчав до них — вирішив, що коли швидко бігтиме, то й до рідних встигне, і корову займе. Привітався з усіма ними. Але до першої він до Марії кинувся:
— Маріє, ось тобі гостинець! Ми були в Карпа. Його жінка така ґречна — каже, що в тебе гарні руки. І казала — дарує тобі оці нитки. Казала: "Нехай тобі сестра Марія вишиє гарну долю на сорочці!"
Марія знітилась, почервоніла, але вдячно поцілувала Ілька і забрала моточок.
— Ой! — Скрикнула Катерина, беручи з рук сестри клубочок. — Та це ж шовкова нить багряна!
Марія промовчала, тільки ще раз поцілувала Ілька. На що Михайло з-під своєї гори-ноші спитав:
— То будемо цілуватися, чи хто куди йтиме?
— Ти куди? — Спитала Катерина.
— Я біг по Лиску. Та побачив вас і завернув.
— А ми йшли до череди, та здибали Михайла.
— А я йшов додому та здибав усіх вас. Тому я йду додому.
— А ми підемо до череди, — в один голос вимовили дівчата.
— Тоді я піду з Михайлом! — Вирішив Ілько, і вони рушили кожен своїм шляхом.
— Михайле! Розкажи, що там у вуя було? — Забігаючи вперед, поцікавився Ілько.
— Потім розповім. Я ледь ноги тягну. Я ж не Микита, щоб жеребців підіймати.
— Микита підіймав не жеребця, а коня. Бо кінь смирний, а жеребець міг би і покусати Микиту.
— З тобою поговориш... Дай долізу додому, повечеряю і тоді все розповім, що трапилось і мені, і вуєві.
Вже тиждень тому пішов Михайло допомагати їхньому вуєві, материному старшому брату. Заново перекривати хату лемехом та підрихтувати комору. За Дорогожичами, у Сирецькому лісі, вуй, чоловік уже літній, мав невеличке по-ле-засіку, добрий садок і одне бортне дерево — стару-престару велетенську липу. Михайло допомагав вуєві цілий тиждень. А тепер ішов з гостинцями від шюго.
У двір Михайло заходив не через хвіртку, а через ворота. Бо у хвіртку не проліз би зі своєю поклажею. Заносити до хати його ношу йому допомагали всі гуртом.