А далі ось що було. Із істобки вискочила дівка-чага і, сплеснувши руками, закричала:
— Ой матінко моя! Та він усіх курчат передушить!
За нею, обсмикуючи сорочку та поправляючи пояса, вибіг язикатий підмайстер, шалено розмахуючи руками і з криком: "Та куди ти, гидолової віри?!".
— Бач, не знає, як з конем треба. До коня, Ільку, треба підходити не шарпаючись, не вимахуючи руками, не тупотіти ногами. І добрим голосом треба коня завертати, а не лайкою. І ще до коня не можна підходити в лоба, а лише — з лівого боку.
— Тату! А звідки ви все знаєте? У вас же наче ніколи коней не було?
* Муций — низький, міцний
— Воно так, твоя правда. Та після другого голодного року...
— Коли це було?
— Не перебивай батька! Перший був голодний рік, коли народилась Марійка. Тоді у серпні зразу в жнива налетіли страшенні прузі. Летіли чорною хмарою. Потім падали на поля, на копиці, на просо, на виноград — і все з'їдали. Далі зводились на крило і летіли на північ. І все жерли, жерли, жерли. Поки їх холод не прибив. Довелось мені піти на заробітки в лісі, бо в Києві роботи не було. Я всю осінь і зиму рубав дерево в лісі і волочив кіньми до річки.
Батько те розповідав спокійно. Повернувся обличчям до Ілька. А сам весь час боковим зором споглядав, що робиться у дворі.
А в дворі був справжній рейвах. Рудий пес бігав разом із підмайстром і несамовито гавкав.
Зіскочив із призьби сонний парубок. І теж почав щось гукати і махати руками. Зі стайні вийшло двоє заспаних парубків. Той, що із синцем на скілиці, став руки в боки і мовчки дивився на все. Другий все струшував пелехатою головою і намагався вибрати з неї бадилинки та соломинки.
На галерею світлиці вискочила господиня. Сплеснула руками і заволала:
— Карпо! Карпо! Чоловіче! Встань, подивися, що робиться!
А коник все шарпався то туди, то сюди. Вже почав робити і справжню шкоду: перекинув дві рами з нап'ятими телячими шкурами.
Вийшов Карпо, протираючи очі. Якусь мить постояв, намагаючись схопити зором все, що відбувалось у дворі. Підступив до поручнів, вхопився за них і голосно, чітко сказав:
— Геть усі з двору! Кожен на своє місце! І голосу не подавайте. Від його слів усі спинились і справді порачкували на свої місця. А коник таки продовжував крутитись подвір'ям.
Карпо неголосно проговорюючи, як до лошати: "Кось-кось-кось" почав спускатися рипучими сходами на подвір'я.
Кінь припинив своє шарпання, повів вухами в бік рипіння сходинок і Карпового голосу. Карпо, як спустився з другого поверху, то почав неквапно, плавко ступаючи, підходити до коника. І заходив так, як казав Ільків батько, — від лівого боку. Коли наблизився впритул, обережно простяг правицю і вхопив коника за вуздечку під ганашем*. Кінь і не думав пручатись. І Карпо повів його в стайню.
* Ганаш — частина голови, близька до шиї
За якийсь час кожум'яка Карпо з'явився на подвір'ї та попрямував до Ілька та його батька.
— Ти диви! Вже готове все! Так швидко?!
— На те й ми дереводєли — теслярі! — Ледь усміхаючись, відказав батько. — Справу зроблено, сусіде, нам вже час додому.
— Та чого це ви зразу й додому? Посидимо, побалакаємо. Ми ж давно вже не сиділи по-людськи. То все клопоти, клопоти.
— І я кажу, що клопоти. Нам вже час іти, бо жінка свариться, коли доводиться вдруге розігрівати обід.
— Ой бачте, я й кажу: клопоти. В мене й з голови випало, що ви не обідали! — Говорив скоромовкою кожум'яка Карпо. А сам зазирав у чан. Ясно було, що турбується, чи не проходить вода в щілини.
— Гей, дівко, ходи-но сюди! — Голосно покликав кожум'яка служницю.
З істобки вибігла служниця і стала перед господарем.
— Неси нагору кашу! До речі, вона ще тепла?
— У печі стоїть. Я піч затулила.
— От і добре. Ляща лишилось щось?
— Половина.
— Неси ляща. Хліб кислий. Та зразу починай пекти пшоняні млинці.
— Та я, господине мій, не встигну. Поки вас упораю, то не буде часу пшоно терти.
— Ав-ва! А для чого в тебе цей телепень в поварні сидить? Загадай йому пшоно терти. Макітру йому в руки, товкач — і вперед!
— А як він не схоче?.. — Прошелестіла чага.
— Я йому пику натовчу за коня. Скільки шкоди наробив!.. Прошу, дорогий сусіде. — Кожум'яка Карпо показав рукою на сходи. А тоді до Ілька: — А ти підеш в істобку, там тебе дівка пригостить.
— Е ні, сусіде! Неповага! — Голос у Ількового батька, такого неквапного на слова, враз зробився наче сталевим. — Мій син — не кащейська дитина, щоб із холопами в істобці гоститися. Моя робота — ваша плата. І бувайте здорові.
Карпо розгубився, відкрив рота, але миттю опанував себе. Почав притискати руки до грудей і улесливо промовляти до Ількового батька:
— Та я не те... Та ви не те!.. Не подумайте!.. Бо я ж хотів так, ну, за чаркою посидіти. Побалакати... По-чоловічому. Бо не все дитині годиться чути.
— А я хіба кажу, щоб малий з нами за стіл сідав? Якщо ви, сусіде, гостите нас, то все за звичаєм має бути. Гості за столом. Діти гостей — за столиком чи за лавою на ослінчику. Не мені вас учити, ви ж із старого кожум'яцького роду. А ми всі — древодєли-теслі.
— Та ваша правда, ваша правда... — Улесливо посміхаючись, вибачався Карпо.
А дівка вже несла повз нього на таці горщик з кашею та миски і ложки.
Вони піднялись по страшенно рипучих сходах. У дальнім кутку сіней (тобто відкритої галереї) жінка кожум'яки сиділа на стільці з різною спинкою. Під ноги підмощено низенький-низенький, майже іграшковий, ослінчик. Вони зайшли у велику кімнату. Вона була майже вдвічі більша за Ількову хату. І піч тут була не курна, а з димником і шиєю на дах.
Старші посідали за великий стіл, де вже стояли горщик з кашею і миски. Ілька дівка-чага посадовила за низенький столик на малесенькому ослінчику, такому, як ото був під ногами в Карпової жінки. На столик служниця поставила добру миску каші, поклала ложку і перепічку.
Карпо поліз до мережаної різьбою, помальованої фарбами скрині під вікном і видобув звідтіля чорний лощений глек з довгим тонким горлом. Щось там задзвонило, ніби сріблом заграло. "Певно, що срібні чарки", — подумав Ілько, не беручись за ложку, поки не почнуть старші. Хоча дома в Ілька жодної срібної чарки не було. І він не чув, як дзвонять срібні чарки. Але що ж могло так красиво дзвеніти, як не срібло?!