Якщо інші дітлахи забавляються, посікаючи лозинами бур'яни, то Ілько вчився точно попадати вузлами по квітках і верхніх листочках. І недарма вправлявся щодня. Якось оце пішли вони з Іванком лівим берегом Глибочиці до великих притисків на Почайні. Бо хтось сказав, що там багато лодій прибуло із Смоленська. І з ними дві лодії варягів. От Ілько та Іванко й вирішили подивитись, які ж то варяги і які в них лодії. Та на половині дороги до притисків присікались лівобережні хлопці. Всі були старші. Один візьми та й затопи Іванкові в лице. Ілько тільки й чекав цього — здер налигач із пояса, бо він ним підперізувався, як той чернець-латинянин, з усього маху вперіщив нападника! Вузлом по вуху! Той снопом гепнувся на землю. Ілько зразу ж і другого хльоснув по пиці. Той заверещав і кинувся геть. З ним інші. Але й Ількові з товаришем довелося накивати п'ятами, поки ті хлопці не опам'ятались. І не довелось їм подивитись на варязькі мальовані лодії.
Ілько, міцно тримаючи вузловий налигач, перевів Лиску по колодах над струмком і вийшов на вулицю, що вела до мосту. Сонце зблиснуло золотими іскрами на легких хмарках, коли Ілько підвів свою корову Лиску до першого глибочицького мосту. Міст цей міцний і широкий. По ньому можуть вільно роз'їхатися два воза-коли. Дідусь казав, що на цей міст давали гроші і гончарі, і кожум'яки, і торгівці з Житнього торжка.
До мосту з усіх провулків підгонили худобу. Ілько міцніше прихопив налигач, щоб Лиска чиюсь корову та не потнула рогом.
Як підвів Лиску до мосту, то побачив свого старенького дідуся. Він стояв недалеко від урізу води. І обтесував дуже неквапно товстенну вербову колоду. Вербу зрубали ще до Ількового народження. За ці роки вона добре всохла, вистоялась. Аж дзвеніла, якщо по ній вдарити бичем. І ось її відкотили на берег, і дідусь із неї теше човна.
Як уже йшов по мосту, то краєм ока побачив: онуки їхнього найближчого сусіда Пузира стоять із вудочками. Роздивлятися, чи що вловили сусіди, Ількові не було часу. Бо ззаду підпирали чужі корови. А назустріч, протискаючися через худобу, їхав якийсь вершник на рябім коні. Та ще назустріч, хапаючись за поручні, просувались незнайомий бортник із усім своїм знаряддям та двоє рибалок. Один все поправляв сітку на плечі. Другий ніс весло, мов спис, а за спиною здоровий берестяний козуб.
На лівий берег Глибочиці перейшло чимало худоби з Житнього торжка, з Гончарів та Кожум'яків. А як підійшли до Оболонської брами ще корови з лівого берега Глибочиці, то весь майдан перед брамою та всі прилеглі вулиці заступили. Громадські пастухи вже давно чекали під самою вежею. Але старший денної залоги не давав наказу відчиняти ворота. Тому і люди нетерпилися, та й худоба в такій тісняві почала дрочитись. Люди підганяли старшого, а він злостився: "Сторожа ще не вернулась!.. Може де половчина вгледіли?.. Що, не терпиться у половецькі пути взутись?.." "Тіпун тобі на язик!" — вилаялась якась дебела молодиця.
— Тобі самій тіпун на язик, молодице! Якщо ти забула шолудивого Боняка-хана, то я його добре пам'ятаю!.. — і старший денної охорони скинув волохату шапку. По всій правій скроні лискучий шрам. А від вуха третина знизу лишилась.
Молодиця тільки рота відкрила, щоб воротареві відповісти. Але з-за оболонських верболозів виїхали три озброєних вершники. І один із них засурмив у волячий ріг "відбій"!
Зразу старший наказав відкрити браму. Тут уся череда й поперла на оболонське пасовище.
Ілько притримав Лиску в завулку, поки головна череда перебігла через ворота.
І лише тоді повів її на пасовище. Тільки там зняв налигач.
Хоча, крім Ілька, на пасовище вигонили корів знайомі хлопці із Торжка і з Кожум'яків, Ілько з ними не лишився грати в цурки. А побіг швидше назад. Треба було виконувати урок материнський. Але не втримався і спустився з мосту. Подивитися, що Пузиреві онуки вловили. На червонім верболозовім прутику у них було лише три верховодки на чотирьох "рибалок".
— Ви, Пузирята, давно прийшли?
— Удосвіта... — шморгнув носом наймолодший.
— Дурні ви і йолопи! Поки сонце високо не звелось, біжіть до ближніх притисків. Де стоять струги із збіжжям чи снопами — там зразу і ви ставайте!
— А чому біля стругів із житом? — спитав старший.
— Бо так мій брат Микита каже! А він геть все знає.
— А-а-а-а!..
Пузирята щось почали варнякати. Та Ілько не став їх слухати. А поспішив, подерся вгору схилом. І просто чимдуж побіг до садиби. Тільки один раз озирнувся — що там у дідуся? Та дідусь, як і перед тим, розмірено цюкав сокирою по товстенній вербовій колоді.
Вдома на Ілька чекала гарлива* робота. На стіл під самим чільним вікном мати поставила здоровий зелений полив'яний горщик. Там був овес. Поруч стояв теж великий горщик. Але не полив'яний, геть чорний, ніби лощений. Ілько хапав жменю вівса із зеленого горщика, розсипав, вирівнював на вискобленій липовій стільниці. І починав вибирати всяке сміття та уражені цвіллю зернини.
І справді, тільки Ілько з його гострим зором та беручими пальцями міг швидко виконати таку роботу. Чисте зерно Ілько збирав у жменю і засипав до чорного пузатого горщика. Мати, як завжди, щось там клопоталась біля печі, потім вийшла в сіни. Теж там щось порпалась із домашнім начинням.
* Гарлива — ретельна, уважна
— Мамо! Я весь ваш урок поробив! Зайшла мати і спитала:
— Вже? Так швидко?
— Подивіться, мамо! Ось усе сміття. Чисте зерня засипав у горщик. Мати взяла жменю вівса з чорного горщика. Піднесла до очей, поворушила пучками зерня. Та тільки хитнула головою.
— Ну й швидко ти, синку! — і понесла горщик до печі. Відхилила важку заслонку і поставила горщик із вівсом до гарячої печі. Адже овес треба прожарювати. Бо інакше і кисіль, і каша з вівса гірчитимуть.
— Молодець, синку! Візьми собі скибку хліба та огірок. І піди до діда та позбирай тріски. На розпал добрі — сухі і легкі. А потім гуляй. Тільки не забарись Лиску з череди зайняти. Поглядай на сонце!
Ілько закинув за спину легкий кошіль, плетений із соснової найтон-шої щіпки, і поспішив до дідуся. І хліб, і огірок сховав за пазуху.
Наче на крилах понісся по вулиці, по схилу і став перед дідом. З розгону ледь не заточився і не впав.