Машина з місця набрала швидкість.
Скільки ми їхали — не пригадую. Не здогадався подивитися на годинник. Куди їхали — теж не збагнув, машина часто і, здається, без потреб, петляла з одного провулка в інший — заплутувала сліди чи що? Всі троє моїх конвоїрів щось насвистували — кожний собі під ніс, але виходило ще й мов би в унісон, і то був, здається, мотив із одного відомого мультфільма, з пісні, що її співав Олег Ануфрієв, яка починалася словами: "Ох рано встает охрана…"
Та ось машина заскочила в якийсь затишний дворик — брама з охоронцями, встиг я зафіксувати, — і зупинилася біля під’їзду симпатичного двоповерхового будиночка в стилі українське бароко часів гетьмана Мазепи. Ми вийшли з машини і трійця, все ще намугикуючи "Ох, рано, встает охрана…", повела мене до того будиночка, у якому повсюди виднілася охорона. Тільки вже не співала, що вона встає, мовляв, рано… На другий поверх вели розкішні широкі сходи, заслані килимковими доріжками, але мене чомусь повели круто в бік, де в підвал вели непризентабельні задрипані кам’яні сходи і ми почали спускатися кудись униз. Там тьмяно світилися плафони — білого дня як і не було. Ми довго блукали підземеллям і на кожному повороті стояла все та ж охорона, доки не зупинилися перед маленькими залізними дверима. Клацнули замки і мені було запропоновано зайти в середину. Що я і змушений був зробити, оскільки ніякої альтернативи в тій камері мені чомусь не було запропоновано.
Камера за маленькими дверима виявилася ще й просторою. Хоча, камера як камера. Стіл, пригвинчений до підлоги, стілець і двоярусне ліжко. В кутку — умивальник і щось схоже… да-а… все це виявляється, серйозно, — на парашу. Називається, приїхав в аеропорт! Вилетіти звідси буде проблематично. Утішило письмове приладдя на столі і стосик, акуратний стосик, пристойного білого паперу, що відразу ж викликав у мене бажання — я ж бо пишуча людина, — негайно щось утнути нетлінне.
— Дозвольте мені вибрати нижні нари, — звернувсь я до трійці. Чесне слово, сплю я неспокійно, а в цих апартаментах і поготів спатиму неспокійно, тож можу з верхнього яруса скапотувати.
— О, будь ласка! Можете хоч і на обох по черзі спати — все одно нікого підселяти до вас не будемо.
— Але ж я люблю… компанії, — вирішив я трохи покаверзувати.
— О, за цим не стане. Але — потім. Як кажуть, на десерт. У залежності від вашої поведінки. Можемо перевести вас у камеру на двадцять чоловік, у якій одночасно перебуває п’ятдесят, де сплять і сидять по черзі, або випустимо вас додому — під теплий бік вашої коханої дружини. Але все, повторюємо, буде залежати від вашої поведінки і бажання з нами співпрацювати.
— В чому ж вона має виразитися?
— Стіл бачите, шановний добродію? Папір? Письмове приладдя. Руку писати і голову аби думати маєте свої. Сідайте і пишіть. Що? Та все той же твір на задану тему. Ви, здається, хвастали, що в школі писали добрі твори на задану тему? Так ось вам тема: "Моє знайомство з фан-клубом "Микола Гоголь". Творіть! Не уникаючи анінайменших деталей. Зважте, що щиросердне зізнання, як і бажання співпрацювати зі слідством, буде враховано. На вашу користь. Радимо задарма не витрачати часу — якщо хочете пошвидше з нами гаряче розпрощатися. Чим швидше буде готовим ваш твір, тим швидше ви повернетесь додому. Тобто спершу в аеропорт, а вже потім і додому. Вас чекає добра вечеря, вранці такої ж якості сніданок, потім обід, знову вечеря, знову сніданок, знову…
— І поки ж я буду у вас снідати-обідати-вечеряти?
— Доки не напишете шедевральний твір на задану тему. Тож бажаємо вам творчих успіхів і отого самого… м-м… натхнення.
І насвистуючи все той же мотивчик, що, здається, нав’яз у них у зубах ("Ох рано встает охрана…") вони вийшли, двері за ними автоматично зачинилися і вмить стало так тихо, що я почув, як біля умивальника повзають таракани…
Зітхнувши, я сів до столу, взяв аркуш білого паперу — ні, папір таки гарний! Люблю гарний папір! — ручку і вивів заголовок: "ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ "МИКОЛА ГОГОЛЬ".
І захопившись, за дві ночі й два дні написав все, що ви щойно прочитали…
А третьої і останньої моєї ночі в тому бункері мені раптом приснився Він — чого б це? З якого дива?
І приснився — власне, я підключився до того сну, як помічники вилами піднімали своєму чудиську вії.
— Ось він… Гоголь! Ось він… Гоголь! — кричав Він, тикаючи кудись поперед себе короткою, але товстою, схожою на обрубок дерева, рукою із покрученими пальцями-корінням. — Я бачу його!.. Бачу!…
І тієї ж миті ніби нізвідки випливла згорблена фігура — але чомусь така самотня і беззахисна! Похиливши голову, вона стомлено бовваніла в кам’яному кріслі, що стояло на п’єдесталі, сиділа, мерзлякувато кутаючись в широкі поли кам’яного плаща…
Я пильніше придивився й побачив кістляву руку, лице із запаленими очима, різкий, пронизливий погляд, довгий гострий ніс.
На мить здалося, що я бачу якогось дивного похмурого птаха.
— Це він! Він!!. — кричав Він. — Він зараз встане! Ось-ось він встане живим і піде — стережіться, Романови! Лихо вам буде! Гоголь ніколи не помирав, він завжди живий. Ось він уже встає. Він іде до вас, Романови! Вчорашні, сьогоднішні і завтрашні. Він усіх переміг. Він і сьогодні всіх переможе — стережіться!!!
Але кам’яний Гоголь, який присів колись у кам’яне крісло на Пречистенському бульварі Москви, знаменитий кам’яний Гоголь Миколи Андрєєва, ставши здобутком російської скульптури XX століття, навіть не ворухнувся. Колись веселого співця "Вечорів на хуторі біля Диканьки", потім перетвореного в кам’яного боввана, в мертве й бездушне каміння, попри всі свої надприродні зусилля не зміг оживити навіть сам Він!
І, збагнувши це, Він з розпуки й відчаю закам’янів.
І кам’яними очима, нічого вже не бачачи, дивився у простір поперед себе і вже ніхто не жахався його колись такого страшного погляду.
І скучно зробилося, панове-добродії, у нашому світі, у тому світі, у якому вже ніхто й нікого більше не боявся і де все стало просто…
Просто анекдотом.
2004 р.