Як було не помічати?!
Аж оце недавно випадок привів мене до того пагорка. Роздивився я велетня зблизька — а він і ніякий не велетень. Звичайна собі осичина, тільки на зручному підвищенні і гіллякуватіша — як же, на сонці викохалася. Глянув на інші дерева — нічим не поступаються, от лише випало їм рости у таких місцях, що показатися ніяк.
А це ось… Звичайна осичина, а як поставилася! Глянеш звіддаля — велетень та й годі.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Восени молоденький ялинник розщедрився на рижики. Діти нишпорили там із кошиками і знічев’я позбиткувалися над двома деревцями: в одної ялинки обламали нижні гілки, а в другої знесли верха.
Минули роки. Ялинник той підріс, посоліднішав. Але грибів у ньому чомусь не стало. Не стало та й годі.
Якось узимку я навідався туди. Ялинки вже давно перегнали мене ростом. Пошкоджені теж росли собі, як і інші. І було тут так злагідно, затишно і святково.
Навідався я просто так. А ялинник узяв та й подарував мені на згадку ось таке спостереження: на місце колись відламаного верха одна поперед одної потяглися одразу чотири ближні гілки — кожній з них, видно, хотілося бути верхом; а на місце обчімханих нижніх гілляк не потяглася жодна з сусідок…
ШИШКИ
Якось узимку пішли ми з Інною до лісу. От гуляємо собі, коли Інна й запитує:.
— А чого на цій сосні всі голки обсипалися?
— Це не сосна, — відповідаю, — а осика.
— Ні, тату, сосна, — заперечує донька. — Бачиш, під нею шишки лежать.
Дійсно, сніг під деревом густо встелений сосновими шишками.
— Он воно що! — усміхаюся. — Ну, якщо вже ти така спостережлива, то давай постоїмо і подивимося на це дерево. Тільки умова: тихенько-тихенько.
Постояли. І що ж? Через якийсь час — пурх! Підлітає до дерева дятел. Із шишкою в дзьобі.
А на осиці одна гіллячка відчахнута. Дятел застромив шишку в розщепину і давай з неї насіння вилущувати. Розщепина вузька, шишка міцно в ній тримається, от дятлові й зручно обідати. Винахідливий!
Інна дивиться, аж подих затаїла — цікаво!
Вилущив птах шишку і бух її на сніг. Та й сам полетів. Певно, по іншу шишку подався.
— Тепер зрозуміла, — питаю, — чого під осикою соснові шишки лежать?
СІВАЧІ
Сніг у нашому парку ніколи не буває зовсім-зовсім білий. То там, то тут на ньому чорні цяточки. Більші, менші, а то й зовсім малюсінькі. Скільки б снігу не насипало, а завжди видно цяточки.
Це дерева сіють у сніг своє насіння. Липа — горішки, явір та клен — метелики, акація — розчепірені стручки з рівними рядками чорно-рудих зерняток, береза та вільха — і зовсім дрібні порошини.
Падає насіння на снігову постіль — м’яко йому, зручно йому. Лежить собі, дрімає. Чекає весни.
КОСИЦІ
Взимку плакуча верба теж турбується, як продовжити свій рід. Та, на відміну від багатьох інших дерев, вона сіє у сніг не насіння, а… свої косиці-гілочки. Дмухне вітер, відламає проморожену тонку галузку, пошпурить її в сніг, а верба й рада. Бо є надія, що навесні притулиться та галузка до вогкої землі і пустить корені.
А те вербове віття, яке влітку полоскалося у воді, тепер вморозилося в лід. Йому пахне далека мандрівочка — як настане пора скресання, відірветься від верби і з крижиною попливе. Можливо, аж до самого Дніпра допливе, чи десь тут, на Горині, приб'ється до берега, щоб згодом теж стати вербою.
За зиму геть обчімхаються косиці у плакучої верби. Але то не біда. Влітку відростуть нові, ще довші й красивіші.
ДЗЮРКУНЕЦЬ
— А за річкою он калина росте, — знайомив мене зі своїми хутірськими володіннями хлопчик Сашко, з яким я нещодавно заприятелював.
Він, певно, помітив моє замішання, бо повторив:
— Там, за річкою, бачите?
Калину-то я бачив. До куща було не більше півсотні кроків, і кетяги її ягід, підрум’янені серпневим сонцем, яскріли на зеленому листі.
Але ніде поблизу я не бачив річки. Ставок блищав оддалік, а от річка…
Коли це… Я ледве не зареготав: за три сажні від нас плюскотів потічок, раз у раз ховаючись у гінкому дикотрав’ї. Мені й на думку не спало б, що такого дзюркунця можна величати річкою.
— Та он же, дивіться! — уже рукою показав Сашко.
— Еге, — похопився я, — такої кущистої калини мені ще й не доводилося бачити.
А про річку промовчав. З поваги до свого юного приятеля промовчав.
…Минали дні, місяці, випадок цей майже геть забувся. Коли це одного разу посеред зими знову забрів я у Сашкові володіння. Правда, тепер їх годі було впізнати: кругом біло, голо, ставок покірно під кригою нидіє, калиновий кущ, обшуганий вітрами, просвічується наскрізь. І німа тиша зависла.
Та враз чую: плюскоче!
Очам не вірю: потічок! Промив льоди, пробив сніги і в’юниться собі. Звідки така сила в малюка?
І тут помічаю, що струмінь у потічка пружний, ще й виблискує сталево. Біля краю промоїни клекоче грізно, піниться.
Хотілося вигукнути:
"Але ж у тебе, дзюркунцю, характер справжньої річки!"
Та промовчав. З поваги до потічка промовчав.
ЗАПИСИ
Свіжа пороша так багато розповіла мені про сьогоднішніх перехожих, коли я повертався забіленим парком з нічної зміни!
Ось широкі сліди довкіл ялини. У двох місцях валянками втоптано до твердого. Певно, якийсь дідусь милувався верхівкою нев’янь-дерева, гірляндами бурштинових шишок. Старим завжди вдосвіта не спиться…
Ось гострі каблучки вузеньких жіночих чобітків завернули до присадкуватої горобини, де з-під снігу яріють рясні грона. Жменя ягідок іскриться долі бач, не дуже до смаку припали.
А ці два ланцюжки слідів повели до пташиної годівниці. То школярки йшли. І тепер там на їхню честь радо вицінькують синиці свою нехитру пісеньку.
Он та годівниця, певно, без гостинців, бо пі слідів до неї, ні пташок біля неї. У мене якраз із ночі залишився недоїдений бутерброд…
І тепер уже мої кроки карбуються на неторканій білині вранішнього парку.
…Природа завжди записує кожен людський крок, тільки, на жаль, не завжди ці записи одразу помітні.
"БУСУРМАН"
Мороз почав шкварити ще звечора. А вночі звідкілясь прихилитався туманок, тож як розвидніло — все чорне стало білим, а все біле — ще білішим. І висіла білина цілий ранок. Хоч як старалося сонце продерти її, щоб посіяти золотинки, та не спромоглося. Так і ходили люди білими стежками-дорогами: біло дихали, біло сміялися, біло ділилися новинами.