— Міг уявляти себе Богом створеного ним світу.
— Саме так, А тепер підсумуємо.
— Будь ласка!
— Філософи епохи романтизму ототожнювали світову душу з "я", котра в стані більше чи менше наближеному до сну, творить речі у світі. Філософ Йоганн Ґотліб Фіхте вказував, що природа походить з вищої, підсвідомої, уявної дійсності. Шеллінґ просто стверджував, що світ "існує в Богові". Деяких речей Бог є свідомий, вважав він, але існують такі речі в природі, яких Бог несвідомий. Бог також має свій "темний бік".
— Ця думка вражаюча І захоплююча водночас. Нагадує мені Берклі.
— Так само сприймається взаємозв'язок між письменником та його твором. Казка давала змогу авторові гратися з власною фантазією, котра творила свій світ. І сам акт творення не завжди був свідомий. Письменник міг спостерегти, що писана ним оповідь просувалася вперед з допомогою власної, закладеної у ній сили. Він водив пером, немов загіпнотизований.
— Справді?
— А потім зненацька міг перервати ілюзію, втрутитися у розповідь з іронічними коментарями для читача, аби пригадати йому хоч на хвальку, що казка є казкою.
— Зрозуміло.
— Так письменник нагадує читачеві, що його існування теж казкове. Таку форму переривання ілюзії називають "романтичною іронією*. Генріх Ібсен каже одній з дійових осіб п'єси "Пер Ґюнт", "що ніхто не помирає посередині п'ятого акту".
— Ця репліка трохи смішна. Цим він стверджує, що усе є тільки витвором фантазії.
— Цей вислів такий парадоксальний, що ми завершимо ним абзац.
— Що ти маєш на увазі?
— Та ні, нічого, Софіє. Ми говорили, що наречену Новалі-са звали Софією, і що вона померла у віці п'ятнадцяти років та чотирьох днів...
— Та ж розумієш, що я злякалася.
Альберто сидів із застиглим поглядом і говорив далі:
— Не бійся, тебе не чекає доля нареченої Новаліса.
— Звідки знаєш?
— Бо попереду ще багато розділів.
— Про що ти говориш?
— Я кажу, що той, хто читає роман про Софію та Альберто, добре знає, що до кінця книжки залишається ще багато сторінок. Ми дійшли тільки до романтизму.
— Від твоєї балаканини мені вже крутиться голова.
— Насправді ж майор намагається закрутити голову Гільді. Хіба не по-простацьки, Софіє? Відступ!
Не встиг Альберто закінчити речення, як з лісу з'явився хлопчик. Він був одягнений по-арабськи і мав на голові чалму. У руках він тримав гасову лампу.
Софія аж вхопилася за рукав Альберто.
— Хто це? — запитала вона. Однак хлопчина сам відповів:
— Мене звати Алладин, я прибув із самого Лівану. Альберто строго глянув на нього.
— Що у твоїй лампі, хлопче?
Хлопчик потер лампу, і звідти виклубочився густий дим. З диму виринула чоловіча постать. Чоловік той мав чорну борідку, як Альберто, і синій берет. Колихаючись в повітрі над лампою, він сказав:
— Чуєш мене, Гільдо? Я, напевно, запізнився з привітаннями. Хотів тільки сказати, що Б'єркелі та Серланн* видаються мені, наче часткою казки. Побачимося там через декілька днів.
І постать знову зникла в димі, а сам дим усмоктався в лампу. Хлопчик у чалмі вхопив лампу під пахву і знову зник у лісі.
— Але ж це... неправдоподібно, — пролепетіла Софія.
— Дурниці, дитя моє.
— Дух говорив, як Гільдин тато.
— Це й був його дух.
— Проте...
— Ти і я, і все навколо нас відбувається глибоко в свідомості майора. Зараз пізня ніч, субота 28 квітня, довкруг майора сплять солдати батальйону ООН, та й сам майор ось-ось засне. Але йому треба дописати книжку, яку він збирається подарувати Гільді на й п'ятнадцятиріччя. Тому він мусить працювати, Софіє. Бідолашний чоловік майже не має спочинку.
— З мене вже того досить!
— Відступі
Софія й Альберто сиділи мовчки й дивилися на поверхню озерця. Альберто мов закаменів. За якусь хвилю Софія зважилася штурхнути його в плече.
— Втратив дар мови?
— Він втрутився безпосередньо. Останні фрагменти аж до останньої літери навіяні ним. Посоромився би! Але цим він зрадив себе, дав пізнати себе вповні. Знаємо тепер, що живемо у книжці, яку тато Гільди вишле своїй доньці в дарунок на день народження. Ти чула, що я сказав? Ах, це ж, властиво, не "я" сказав.
*Серланн (50г1ап(і) — дослівно "південний край", область Норвегії. (Прим, перекл.).
— Якщо це правда, я хочу спробувати втекти з цієї книжки і піти своєю дорогою.
— Саме в цьому і полягає мій потаємний план. Але перш ніж це трапиться, треба спробувати поговорити з Гільдою. Вона ж читає кожне слово, яке ми тут говоримо. Якщо нам вдасться втекти звідси, нагоди знайти з нею контакт може і не трапитися. Мусимо використати свій шанс тепер.
— Що ми їй скажемо?
— Мені здається, що майор зараз засне над друкарською машинкою, хоча його пальці й далі продовжують гарячково стукати по клавішах...
— Як дивно.
— Саме в цю мить він може написати щось таке, про що згодом шкодуватиме. І він не має коректурної замазки, Софіє. Це важлива ланка у моєму плані. Хай стережеться той, хто роздобуде для майора Кнаґа пляшечку коректурної замазки.
— Щодо мене, то не дістане навіть клаптика коректурної стрічки.
— Тут, цієї миті, закликаю цю бідолашну дівчинку до бунту проти власного батька, їй мало би бути соромно, що дозволяє йому бавитися в його улюблену гру з тінями. Потрапив би він нам у руки, відчув би нашу лють тоді.
— Проте його тут немає.
— Він з нами духом, та водночас сидить собі безпечно у Лівані. Бо все довкола нас є майоровим "я".
— Але він є і чимось більшим, ніж те, що нас оточує.
— Бо ми тільки тіні у душі майора. А тіням не так легко напасти на свого господаря, Софіє. Це вимагає розумних і виважених роздумів. Але ми маємо змогу вплинути на Гільду. Тільки ангел може збунтуватися проти Бога.
— Можемо підбурити Гільду, щоб накинулася на нього, як він повернеться додому. Може обізвати його лайдаком, розтрощити човен або, принаймні, розбити ліхтар.
Альберто кивнув головою, а потім сказав:
— Окрім того, Гільда може від нього втекти, їй це набагато легше зробити, ніж нам. Вона може покинути його дім, і він ніколи більше не побачить своєї дочки. Хіба не так слід вчинити з майором, який за наш кошт бавиться своєю "творчою уявою".
— Можу собі це уявити: майор їздить по світу в пошуках Гільди, але Гільда безслідно зникла, бо просто не може жити з татом, котрий потішається над Софією та Альберто.