— Поясни, будь ласка, детальніше.
— Шеллінґ вбачав "світовий дух" у природо, той самий "дух" вбачав він і у людській свідомості. З такого погляду природа і людська свідомість є, властиво, виразом одного і того ж.
— Чом би й ні.
— "Світового духа" можна шукати і в природі, і у власному єстві, Новаліс тому й сказав: "таємничий шлях провадить усередину". На його думку, людина несе у собі цілий уиіверсум і найкраще сприймає таємничість світу, заглибившись у себе.
— Гарна думка.
— Філософія, природні дослідження та поезія сприймалися багатьма як частини більшої цілості. Чим би не займався романтик: сидів у кабінеті і натхненно писав вірші чи досліджував життя рослин або будову каменів, було це насправді двома аспектами однієї і тієї ж справи. Бо природа — не мертвий механізм, а живий "світовий дух".
— Якщо ти і далі розповідатимеш у такому дусі, я стану романтиком.
— Природознавець, норвежець за походженням, Генрік Стеффенс, якого Верґеланн назвав "занесеним вітром у безвість лавровим листком Норвегії" за те, що він емігрував до Німеччини, прибув 1801 року до Копенгагена читати лекції про німецький романтизм. Ось так він охарактеризував романтичний рух: "Знесилені одвічними спробами боротьби з неподатливою матерією, ми вибрали інший шлях, прагнучи поспішити назустріч нескінченності. Ми увійшли у себе самих і створили новий світ..."
— Як тобі вдається усе так точно запам'ятовувати?
— Дрібниці, дитя моє.
— Розповідай далії
— Шеллінґ також спостеріг "розвиток" у природі від землі та каміння до людської свідомості. Він вказав на поступовий перехід від неживої природи до складніших форм життя. Загалом, характерною рисою романтичного погляду на природу було її трактування як організму, тобто цілості, який увесь час розвиває закладені в ньому можливості. Природа, наче квітка, яка розпускає свої листочки та пелюстки. Або як поет, котрий творить свої вірші.
— А це хіба не схоже на Аристотеля?
— Маєш рацію. Романтична натурфілософія має аристо-телівські та платонівські риси. Аристотеля мав більш органічний погляд на природні процеси, ніж механістичні матеріалісти.
— Розумію.
— Схожі думки знаходимо і у новому погляді на історію. Великий вплив на романтиків справив філософ історії Йоганн Ґотфрід Гердер (1744—1803). Він вважав, що й історії властиві єдність, розвиток та цілісність. Як бачимо, Гердер мав "динамічний" погляд на історію, бо сприймав її як процес. Філософам-просвітителям часто був властивий "статичний" погляд. Для них існував лише єдиний, всезагальний розум, якого було то більше, то менше у різні епохи. Гердер стверджував, що кожна епоха має свою цінність. Так і кожний народ має свою неповторність, свою, властиву тільки йому, "народну душу". Питання лише у тому, чи вдасться нам вжитися в інші культури.
— Щоб краще зрозуміти іншу людину, потрібно перейнятися її життєвою ситуацією. Те ж саме відбувається і з культурою: треба вжитися в іншу культуру, щоб зрозуміти її.
— Сьогодні це вже стало очевидним. Але для епохи романтизму було чимось новим. Романтизм спричинився також і до зміцнення почуття власної суверенності в окремих націй. Не випадково боротьба за нашу національну незалежність розгорілася саме в 1814 році.
— Розумію.
— І хоча романтизм визначив нові напрямки у багатьох сферах культурного життя, розрізняють дві Його форми. Перш за все йдеться про романтизм універсальний. Нам одразу ж пригадуються романтики, захоплені природою, душею світу та мистецьким генієм. Ця форма романтизму розквітла першою" її осередком було східнонімецьке місто Єна близько 1800 року.
— А якою була друга форма?
— Це був так званий національний романтизм. Він розвинувся пізніше, у місті Гайдельберзі. Національні романтики захоплювалися передусім історією, мовою народу і загалом народною культурою. А сам "народ" трактували як організм, котрий розвиває закладені в ньому можливості. Це ж стосувалося природи та історії.
— Скажи мені, де ти живеш, і я скажу тобі, хто ти.
— Універсальний та національний романтизм поєднувало поняття "організм". Для романтиків чи то рослина, чи народ — усе живий організм. А, отже, і поетичній твір — це також організм. Організмом вважали мову і навіть природу. Тому не існує різкого розмежування між універсальним та національним романтизмом. Світовий дух був присутній у народі та народній культурі не менше, аніж у природі та мистецтві.
— Зрозуміло.
— Ще Гердер збирав народні пісні у багатьох країнах, а потім видав їх у збірнику з промовистою назвою "Голоси народів у піснях". Так, народну творчість він називав "матір-ньою мовою народів". А згодом і в Гайдельберзі почали збирати народні пісні та казки. Тобі, напевно, доводилося чути про казки братів Ґрімм?
— Звичайно. "Білосніжна" і "Червона Шапочка", "Попелюшка"— і "Ганс та Ґрета"...
— І багато, багато інших. У Норвегії Асб'ернсен та Му подорожували краєм, збираючи "власну народну творчість". Це було як збір з дерева соковитих плодів, бо з'ясувалося, що вони смачні і поживні. І треба було квапитися, бо плоди почали уже осипатися з дерев. Ланнстад записував народні пісні, a leap Осен займався "збиранням" самої норвезької мови. У середині минулого століття наново були відкриті стародавні легенди та божественні сага з язичницьких часів. Композитори усієї Європи почали вплітати у свої твори народні мелодії, прагнучи прокласти місток між народною музикою і музикою авторською.
— Авторська музика?
— Це музика, яку написала конкретна людина, наприклад, Бетговен. Бо ж народну музику створив не один автор, а сам народ. Тому ніхто не знає достеменно, кому належить авторство. Те ж саме різнить народну казку від авторської.
— А що це таке?
— Казка, написана конкретним автором, наприклад, Гансом Хріапіаном Андерсеном. Жанр казки користувався величезною популярністю серед романтиків. Одним з найвизначніших майстрів був німецький казкар Ернст Гофман.
— Здається, я щось чула про "Казки Гофмака".
— Казка була літературним ідеалом для романтиків, так само як театр для митців епохи бароко. Вона давала письменникові необмежену можливість бавитися власною уявою.