— Частково, це правда. Якби з Біблії або з підручника філософії ми могли довідатися, як нам жити, усе було б дуже просто.
— Ти вірно зрозуміла. Однак, коли людина усвідомлює своє існування і те, що колись помре, і немає жодного сенсу в житті, за який можна вхопитися, це породжує страх, вважає Сартр. Пригадуєш, описуючи людину в екзистенціальній ситуації, К'єркеґор також говорив про страх.
— Так.
— На думку Сартра, людина почувається чужою у безсен-совному світі. Говорячи про "відчуження" людини, він звертається водночас до віхових міркувань Геґеля та Маркса. Відчуженість людини у світі породжує почуття розпачу, нудьги, обридження та абсурдності.
— Часто доводиться чути, що у когось "депресія" або що "усе пропало".
— Так. Сартр описує мешканця міста XX століття. Пам'ятаєш, гуманісти ренесансу мало не з тріумфом проголошували свободу і незалежність людини. Сартр же вважав людську свободу за прокляття. "Людина приречена бути вільною, — писав він. — Приречена, бо не створила самої себе, а попри те вільна. Раз кинута на поталу світові, мусить нести відповідальність за усі свої вчинки".
— Ми ж нікого не просили творити нас вільними особистостями.
— Саме про це йдеться і Сартрові. Ми вільні, і наша свобода прирікає нас усе своє життя робити вибір. Не існує одвічних вартостей чи норм, якими можна було б керуватися. Тому дуже важливим є наш вибір, який ми зробили. Бо ми несемо повну відповідальність за свої дії. Сартр виділяє саме той момент, що людина ніколи не може звільнитися від відповідальності за свої вчинки. Роблячи вибір, ми не можемо скинути зі себе відповідальність, мотивуючи це тим, що "мусимо" йти на роботу або "мусимо" підпорядковуватися певним суспільним нормам. Той, хто так потопає в анонімній людській масі, стає безособовим елементом юрби, утікає від самого себе у брехню. Однак людська свобода велить нам робити щось зі собою, аби існувати "автентично", по-справжньому.
— Розумію.
— Це стосується й етичного вибору. Не дано нам права спихати вину на "людську натуру", "людську слабкість". Декотрі чоловіки в літах, буває, поводяться по-свинськи, скидаючи усе на "праотця Адама", що нібито живе у кожному з них. Але того "праотця Адама" не існує. Він є лише фігурою, яку використовуємо, щоб мати на кого перенести відповідальність за власні вчинки.
— Мусять же існувати певні межі, у чому можна звинувачувати бідного Адама.
— Хоч Сартр і наполягає на тому, що існування не має жодного даного від народження сенсу, проте не прагне, аби так було. Він не нігіліст.
— Хто це?
— Це людина, котра вважає, ніби ніщо не має значення і усе дозволено. На думку Сартра, життя мусить мати значення. Це імператив. І тільки ми повинні наповнити сенсом своє життя. Існувати — означає творити власне буття.
— Чи можеш пояснити детальніше?
— Сартр намагається довести, що свідомість сама собою є нічим, доки не пересвідчиться у чомусь з допомогою відчуттів. Бо свідомість є завжди свідомістю чогось. І це "щось" зале* жить не тільки від нас, але й від оточення. Ми самі вирішуємо, що нам відчувати, бо вибираємо те, що має для нас значення.
— Маєш приклад?
— Двоє людей можуть перебувати в одному і тому ж місці, але сприймати його по-різному. Сприймаючи у відчуттях своє оточення, ми докладаємо до вражень власні думки і зацікав* лення. У вагітної, наприклад, може бути відчуття, що їй зустрічаються лише вагітні жінки. Це зовсім не означає, що раніше їх не було, просто вагітність набула тепер для неї нового значення. Хворим можуть повсюдно ввижатися карети швидкої допомога...
— Зрозуміло.
— Наше існування впливає на те, як ми сприймаємо речі у кімнаті. Коли щось мені неважливе, я його не зауважую. А тепер я можу тобі пояснити, чому сьогодні запізнився.
— Ти сказав, що спізнився навмисне.
— Розкажи спочатку, що ти насамперед помітила, як заглянула до кав'ярні?
— Твою відсутність.
— Чи не дивно? Тобі в очі кинулось те, чого немає.
— Можливо, але ж ми з тобою умовилися.
— Сартр якраз і використав відвідини кав'ярні, аби пояснити, як ми "знищуємо" те, що не має для нас значення.
— І ти спізнився саме для того, аби мені це продемонструвати?
— Я хотів, щоб ти збагнула цей важливий момент у філософії Сартра. Вважатимемо це навчальною вправою.
— Хитрун!
— Коли ти закохана і чекаєш на телефонний дзвінок свого коханого, то, напевно, цілий вечір чутимеш, що він не телефонує. Саме відсутність дзвінка фіксуватимеш увесь час. Якщо тобі треба зустріти його на вокзалі, і з поїзда на перон викотиться лавина людей, в якій непросто віднайти коханого, ти не бачитимеш юрби. Вона заважає, але не суттєва для тебе. Можливо, навіть люди у юрбі здаватимуться тобі неприємними і бридкими, вони бредуть без дороги і не дають тобі пройти, однак ти зафіксуєш лише те, що його немає.
— Розумію.
— Сімона де Бовуар спробувала застосувати екзистенціалізм для аналізу ролі статей. Сартр же пояснював, що людина не має "вічної натури", якою могла би керувати. Тільки ми самі творимо себе такими, якими ми є.
— А далі?
— Це стосується і нашого уявлення про статі. СІмона де Бовуар показала, що не існує вічної "жіночої* чи "чоловічої натури*, хоча таким є традиційний погляд. Досить поширеним було, наприклад, переконання, що мужчина має "трансцендентну* натуру, тобто здатний переступити межу, тому він мусить і буде шукати сенс життя поза домом. У жінок, на її думку, цілком протилежна життєва орієнтація. Жінка "іманентна*, тобто вона залишається там, де є. Тому жінка піклується про родину, природу та близькі їй речі. Нині часто чуємо, що жінок більше, ніж чоловіків, цікавлять "м'які* вартості.
— Вона справді так вважала?
— Ні, ти погано слухала. Сімона де Бовуар саме підкреслювала, що не існує натури чоловічої чи натури жіночої. Навпаки: жінки і чоловіки неодмінно повинні звільнитися від таких міцно укорінених уявлень та забобонів.
— Тут я з нею погоджуюся.
— Головна книга її життя — "Друга стать* вийшла 1949
Р<жу.
— Про що йшлося?
— Про жінку. Бо саме вона у нашій культурі стала "другою статтю*. Лише чоловік був суб'єктом, а жінка стала його додатком. Тим самим жінка була позбавлена права відповідальності за власне життя.