— Продовжуй!
— Він розповідав: "Припустимо, що тут, у цій залі, знаходиться особа, яка заважає мені читати лекцію, відвертає мою увагу, сміється, розмовляє, шаркає ногами. Я кажу, що не можу продовжувати лекцію за таких обставин. Тоді встають зі своїх місць кілька сильних парубків і після короткої сутички викидають порушника спокою за двері. Його, отже, "витіснили", і я можу продовжувати свій виклад. Щоб перешкодити хуліганові повернутися до зали, хлопці, які послу* халися мого прохання, поставили свої стільці ближче до дверей і сіли там, утворивши "барикаду". Якщо прийняти ці дві локалізації як "свідоме" і "підсвідоме", отримаємо непогану ілюстрацію процесу витіснення.
— Це й справді добра ілюстрація.
— Однак "порушник спокою", Софіє, прагне повернутися. Принаймні, так виглядає справа з витісненими думками та імпульсами. Ми живемо під постійним тиском витіснених думок, які намагаються прорватися на поверхню з "підсвідо-
мого". Тому часто говоримо або робимо щось таке, чого, власне кажучи, не хотіли робити. Так несвідомі реакції можуть керувати нашими почуттями чи вчинками.
— Маєш приклад?
— Фройд описує багато таких механізмів. Прикладом може бути те, що він назвав помилковими реакціями, тобто мимоволі ми говоримо або робимо щось таке, що старалися витіснити. Фройд розповідає про одного службовця, якому доручили виголосити тост на честь осоружного усім шефа. Шефові найкраще пасувало добре норвезьке слово "паскудник".
— І що ж було далі?
— Службовець підвівся, урочисто підняв келих і сказав: "Чхали ми на шефа!"
— Я втратила дар мови.
— Службовець також. Він просто бовкнув те, що думав, хоч і не мав такого наміру. Хочеш почути ще один приклад?
— Охоче.
— Одного разу родина якогось там пастора, у якого було кілька милих і вихованих донечок, сподівалася відвідин єпископа. Цей єпископ мав надзвичайно великого носа. Дочки отримали суворий наказ, ані словом не прохопитися про довгий ніс. Часто буває, що діти чисто спонтанно діляться з іншими своїми спостереженнями про когось, бо механізм витіснення у них ще не такий розвинений.
— Що ж було далі?
— Єпископ прибув до плебанІЇ, а чарівні панночки докладали усіх сил, щоб не обмовитися про довгий ніс. Більше того: вони намагалися навіть і не дивитися на той ніс, старалися забути про нього, однак ніс не йшов їм з голови. Аж ось одній з дівчаток довелося подавати цукор до кави. Вона спинилася перед поважним гостем і сказала: "Чи можна вам запропонувати трохи цукру до носа?"
— Неприємна ситуація.
— Інколи ми вдаємося до раціоналізування. Це означає, що собі і тим, хто біля нас, ми наводимо зовсім відмінні від справжніх причини своєї поведінки. А все тому, що справжньої причини ми соромимося.
— Наприклад?
— Я можу з допомогою гіпнозу змусити тебе відчинити вікно. Під час сеансу звелю тобі, як тільки затарабаню пальцями по столу, встати й відчинити вікно. Я тарабаню пальцями — ти справді відчиняєш вікно. На моє запитання, нащо ти це зробила, напевно, відповіси, що тобі було душно. Але це не справжня причина. Ти не хочеш признатися собі, що виконувала мій наказ у гіпнотичному стані. От ти й "раціоналізуєш", Софіє.
— Розумію.
— Майже щоденно ми "спілкуємося подвійно".
— Я уже згадувала свого двоюрідного братчика, У нього немає багато друзів для своїх забав, тому він завжди дуже тішиться, коли я приходжу. Одного разу я сказала, що поспішаю додому, до мами. Знаєш, що він мені відповів?
— Цікаво почути.
— "Вона дурна", — сказав він.
— Це типовий приклад раціоналізування. Хлопчик зовсім не мав тебе за дурну. Він хотів сказати, що не хоче, аби ти йшла, і вважає це безглуздим, однак соромився в цьому признатися. Часом ми проектуємо.
— Це ти мені мусиш перекласти.
— Ми часто приписуємо іншим ті риси, які властиві нам, але які намагаємося притлумити в собі. Скупий, наприклад, схильний характеризувати інших людей, як жадібних. Той, хто сам перед собою не зважується признатися у підвищеному зацікавленні сексом, викрикуватиме найголосніше, що усі інші мають пункт на сексі.
— Зрозуміло.
— Фройд вважав, що у щоденному житті не злічити прикладів подібних підсвідомих вчинків. Часто трапляється, ми не можемо пригадати імені якоїсь певної особи. Розмовляючи, теребимо пальцями одяг або, здавалось би, випадково
переставляємо речі у кімнаті. Або спотикаємося на словах, творячи перекручення, котрі, на перший погляд, також можуть видатися випадковими. Фройд стверджував, що такі обмовки не завжди випадкові і невинні, як ми собі думаємо. Він оцінював їх як "симптоми". Такі "помилкові" чи "випадкові" дії можуть зрадити найінтимніші таємниці.
— З цієї миті я буду міркувати над кожним своїм словом.
— Але не зможеш втекти від власних підсвідомих імпульсів. Мистецтво полягає саме в тому, щоб не докладати надто багато зусиль для зіштовхування неприємних думок у підсвідомість. Це схоже на боротьбу з кротами. Якщо ти заткнеш кротячу нірку в одному місці саду, то можеш бути певна, що кріт вириє її в іншому. Найкорисніше для психіки залишити у дверях між свідомістю та підсвідомістю маленьку шпаринку.
— А якщо наглухо зачинити двері, це призведе до психічних захворювань?
— Так, людина, котра страждає неврозом, затрачає надто багато енергії, не впускаючи "неприємне" у свідомість. Часто це якісь неприємні переживання, витіснення яких видається тій людині страшенно важливим. Фройд назвав такі переживання травмами. Слово "травма" грецького походження і означає "рана".
— Зрозуміло.
— Під час лікування хворих Фройд намагався відчинити ті замкнені двері або прорубати нові. Співпрацюючи з пацієнтом, старався видобути на поверхню витіснені переживання, пацієнт бо несвідомий того, що витісняє. Однак може прагнути, аби лікар допоміг знайти йому шлях до прихованих травм.
— Як це відбувається?
— Фройд розвинув техніку вільної асоціацій. Пацієнт лежав, розслабившись, і говорив про усе, що спадало йому на думку, хай хоч яким несуттєвим, випадковим, неприємним чи соромним це б йому видавалось. Штука в тому, аби знищити "контроль" над травмами. Бо саме вони постійно точать психіку пацієнта, хоч сам він їх не усвідомлює.