"Славні деревця,— подумалося мені,— гарні, слухняні деревця".
На деяких неосвітлених будинках виднілися білі лікарські таблички; у вікні однієї кав'ярні я побачив тільки порожні м'які стільці, перед якими скрипаль несамовито видобував зі свого інструменту тужливі звуки; своїми рухами він, мабуть, зрушив би з місця брилу, але навряд чи зворушив би людську душу. Нарешті поруч якоїсь темної церкви я побачив пофарбовану в зелений колір табличку: кімнати для нічлігу. Я ввійшов.
Було чути, як позад мене продзвенів трамвай, що повертав у ясніше освітлений і багатолюдніший квартал.
Коридор був порожній. Я відчинив двері праворуч і ступив до невеличкої вітальні, де стояли чотири столи та дванадцять стільців; ліворуч, на прилавку під стіною, я побачив залізні ящики з пивом та лимонадом. Все мало охайний, скромний вигляд. Мідними цвяхами з головками у формі трояндочок до стіни була прибита зелена джутова тканина, поділена вузенькими коричневими планками на частини. Стільці теж були оббиті зеленою, схожою на оксамит м'якою тканиною. На вікнах висіли щільно запнуті жовтуваті фіранки, а за прилавком виднілося стулчасте віконце до кухні.
Я поставив на підлогу валізу, підсунув до себе стільця й сів, відчуваючи, що дуже втомився. Тут було тихо-тихо, ще тихіше, ніж на вокзалі, який чомусь містився збоку від ділового центру,— задушлива темна зала, наповнена ледь чутним шурхотом невидимої запопадливості: запопадливість за причиненими віконцями, запопадливість за дерев'яними перегородками...
Я був голодний, до того ж мене гнітила цілковита марність моєї поїздки. Я радів, що якийсь час іще побуду сам у цій затишній простій кімнаті. Мені дуже хотілося курити, але сигарет не знайшлося, і я пошкодував, що залишив у торговця церковним начинням сигару. На серці в мене було тяжко від того, що й ця поїздка виявилася марною. І все ж у мені зростала полегкість, яку я ні визначити, ні пояснити не міг. У душі я, певно, радів, що тепер уже остаточно витіснений із торгівлі предметами релігійного культу.
Після війни я не сидів без діла: прибирав вулиці, вивозив сміття, працював штукатуром, муляром, возив пісок, вапно, вносив пропозиції, знову й знову вносив пропозиції, читав безліч книжок, ретельно переробляв ту купу стеарину; незалежно від усіх тих, хто міг би передати мені свій досвід, я знайшов свій спосіб виготовлення свічок — гарних, простих, добрих свічок, що мали легкий жовтуватий відтінок, якого їм надавали благородні властивості розтопленого бджолиного воску. Заради шматка хліба я брався за будь-яку роботу, недарма ж люди кажуть: працюватимеш — із голоду не помреш. І хоч радіти мені було нічого, однак саме оця цілковита марність моїх зусиль і сповнювала мене радістю, якої я доти не знав.
Я не був дріб'язковий; людям, що тулилися в темних халупах, я дарував свічки і жодного разу не скористався нагодою якось нажитися на цьому. Я голодував, але з запалом віддався цій діяльності, і хоча й міг би розраховувати за таку свою порядність на винагороду, проте був майже щасливий, що мене нею так і не вшанували.
Мимохідь у мене навіть виникла думка, чи не краще було б узятися за виготовлення гуталіну, як нам радив один знайомий,— додати до основного матеріалу інші компоненти, скласти рецепт, а потім тільки купуй картонні коробочки та наповнюй їх.
У самісінький розпал моїх роздумів до кімнати ввійшла господиня — струнка літня жінка; сукня на ній була зелена-зелена, як пляшки з пивом та лимонадом на прилавку. Вона приязно сказала:
— Добрий вечір.
Я теж привітався, а вона спитала:
— Що ви бажаєте?
— Кімнату, якщо є вільна.
— Звичайно, є,— сказала жінка. — Дорогу чи дешеву?
— Найдешевшу.
— Три п'ятдесят.
— Чудово,— зрадів я. — А перекусити у вас щось знайдеться?
— Звичайно.
— Тоді хліба, трохи сиру, масла і... — Я обкинув поглядом пляшки на прилавку. — Мабуть, вина.
— Гаразд,— мовила вона. — Пляшку?
— Ні, ні! Келих. А... скільки це коштуватиме?
Вона зайшла за прилавок і вже скинула була гачка, щоб відчинити віконце до кухні, але раптом зупинилась і спитала:
— Це все?
— Все.
Жінка сягнула рукою під прилавок, дістала записника й олівця, і, поки вона повільно писала та рахувала, в кімнаті знову стало тихо. Від жінки, незважаючи на її стриманість, віяло якоюсь заспокійливою добротою. Вона викликала в мене все глибшу симпатію, тим більше що, як мені здалося, кілька разів схибила в підрахунках. Вона повільно записувала суми, додавала, морщила лоба, хитала головою, перекреслювала все й писала спочатку, а тоді знову додавала, тепер уже не морщачи лоба, потім вивела внизу простим олівцем результат і тихо сказала:
— Шість двадцять. Ба ні... рівно шість, пробачте.
Я всміхнувся.
— Гаразд. А сигари у вас є?
— Звичайно.
Вона знову сягнула рукою під прилавок і простягла мені коробку. Я взяв дві сигари й подякував. Господиня тихо передала замовлення на кухню і вийшла з кімнати.
Відразу ж по тому двері відчинились, і на порозі постав молодий худорлявий хлопець — неголений, у світлому плащі; позад нього я побачив дівчину в коричнюватому пальті й без капелюшка. Вони тихо, несміливо ступили до кімнати, швидко сказали: "Добрий вечір",— і обернулися до стойки. У хлопця була потерта шкіряна сумка дівчини, і хоч він явно намагався триматись як чоловік, що часто ночує зі своєю дівчиною в готелі, проте я помітив, що нижня губа у нього тремтить, а на неголеному підборідді повиступали дрібні росинки поту.
Обоє стояли біля прилавка, неначе в крамниці. Те, що вони були простоволосі, а з речей мали тільки господарську сумку, надавало їм вигляду втікачів, яких у дорозі застала ніч.
Дівчина була ще зовсім юна і досить вродлива; її збуджене обличчя вкрилося легеньким рум'янцем, важке каштанове волосся, що вільно спадало на плечі, здавалося аж надто важким як для її граційних ніжок. Вона нервово, частіше, ніж це було потрібно, переступала з ноги на ногу в своїх чорних запорошених туфлях. У хлопця раз у раз спадали на чоло пасма волосся, і він квапливо відкидав їх назад; його маленький округлий рот виражав болісну і водночас щасливу рішучість. Вони явно намагалися не дивитись одне на одного, навіть не розмовляли, і я був радий, що можу спокійно взятися до своєї сигари. Спочатку я обрізав її, потім прикурив і заходився підозріливо розглядати кінчик, а тоді ще раз прикурив і затягся димом.