Рицарi теж пiдходять. Меланка, як i перше, нерухома.
Хто ти така?
Стягає з її плечей кирею, що падає бiля її нiг. Тепер вона в своєму чудовому шлюбному вбраннi голубого шовку — в руцi у неї згасла зелена свiчка. Як i перше, вона нерухома.
К о з е л i у с
Це Свiччина Меланка!
К е з г а й л о
Яка ж краса!
В о є в о д а
Так ось вона яка...
Яка ж краса чудова та примiтна...
Що ж ти мовчиш? Чого ти хочеш?
М е л а н к а
Свiтла!
В о є в о д а
Що кажеш ти?
М е л а н к а
О, засвiти, благаю,
Мою ти свiчку... У мене її
Згасили... а за що — не знаю...
Хiба за те, що радiсно менi
Було в той час, в чудову ту годину...
Палата вся сiяла од огнiв,
I свiчка ця горiла... i мої
Держав вiн руки... любий мiй, єдиний.
I в очi я дивилася яснi.
I раптом наче вихор налетiв-
Померкло все... i згасли всi свiчки,
I милого, єдиного немає...
Р и ц а р i
Вона безумна.
М е л а н к а
(кидається до нiг Воєводи).
Милостi благаю.
О, змилуйся, благаю всiм святим!
О, поверни мою любов єдину,
О, поверни щасливу ту годину
I свiчку цю весiльну засвiти.
Мовчання. Всi збентеженi.
К е з г а й л о
Невже твоє не зворушила серце
Голубка ця i тиха i сумна?
О, змилуйся!
В о є в о д а
I справдi зворушила
Своїм благанням душу ти мою...
Встань, дiвчино... Вiдмовити несила,
Коли у мене просиш ти вогню.
Гаразд! Твою я свiчку запалю,
Але нехай розсудить вища сила,
Чи їй горiть, чи гаснуть без жалю,
Нехай тебе розсудить Праурима,
Богиня свiтла, що в лiсах Литви
Вогонь пильнує вiчний, невгасимий.
Якщо вона укриє вогник твiй
I свiчку цю од бурi захистить,
(бере в Меланки її свiчку i запалює вiд канделябра на столi)
Клянусь, вiн буде вiльний i живий.
(Дає їй запалену свiчку — вона мовчки бере).
Пиши наказ, пане писарю: "Негайно
З тюрми Iвана Свiчку вiдпустить,
Якщо на доказ нашого наказу
Тобi горящу свiчку принесуть".
Козелiус пише.
Якщо богиня буде милостива
I вогник твiй од бурi захистить,
I донесеш його ти, до в'язницi,
Що в Порубi на Житньому торгу,-
Тодi, клянусь вогнем живим i вiльним,
Живий i вiльний буде твiй Iван.
Коли ж загасне свiчка — значить, так
Судила доля, i тодi умре,
Тодi умре твiй милий, бо не можу
Я вирок Праурими скасувать.
Козелiус подає Воєводi грамоту з печаткою, вiн пiдписує. Потiм бере з пiдлоги пустий лiхтар i подає його дiвчинi разом з наказом. Та мовчки бере.
Тепер iди. Бери оцей лiхтар
I цей наказ — iди, змагайся з вiтром,
Нехай тебе Праурима захистить.
Буря стрясає стiни.
Р и ц а р i
Ну й вигадав! Ну й загадав мороку —
Хай донесе. Попробує нехай
В такую бурю донести.
В о є в о д а
Мовчiть!
Це вирок Праурими.
К е з г а й л о
(виступає вперед).
Це знущання!
Знущання це безбожне. I з кого ж!
З голубки тихої, що, подивись,— прийшла
Намучена, в сльозах, в убраннi шлюбнiм,
А ти її на муку шлеш, на глум,
Щоб перший драб її схопив та скривдив
I свiчечку цю лагiдну одняв!
В о є в о д а
Мовчи, Кезгайле!
К е з г а й л о
Годi вже мовчать!
(Пiдходить ще ближче до Меланки).
Iди вiдсiль. Iди, моя голубко...
Куди своє ти горе принесла?
В звiряче лiгво, де твою журбу
Та бiле пiр'я в шмаття розiрвуть.
М е л а н к а
О, нi! О, нi, мiй рицарю, не бiйся...
Цю свiчку я — побачиш — донесу.
Чи можу я не донести її,
Коли вона життя мого Iвана!
Що кажеш ти? Чи є ж такая сила,
Щоб свiчку цю у мене загасила?
З моїм життям, з моїм життям хiба!
Кезгайло мовчки приладжує її свiчку в лiхтарi, потiм закутує її кирею.
В о є в о д а
Ось бачиш, мiй Кезгайле маловiрний,
Ця дiвчина смiливiша за тебе.
М е л а н к а
Прощай, мiй пане... дякую тобi.
Виходить. Кезгайло хапає свою кирею i бiжить до дверей.
Во є в о д а
Назад, Кезгайле!..
К е з г а й л о
(виймає меч).
З нею я пiду!
В о є в о д а
Нi кроку далi! Зупинiть його!
Рицарi виймають мечi й заступають Кезгайловi дорогу.
Чи п'яний ти, чи присягу забув?
Кезгайло вергає меч на землю.
К е з г а й л о
Так, я забув, що драб я, а не рицар...
В о є в о д а
Авжеж п'яний... Замкнiть його на вежi,
Аж поки хмiль рицарський не пройде.
Кезгайла виводять.
Тепер нехай турботи всi мовчать —
Панове, знов до кубкiв i дiвчат!
Р и ц а р i
Хай буря бушує, хай кубки дзвенять —
Цiлуймо, цiлуймо, цiлуймо дiвчат!
Завiса.
ДIЯ П'ЯТА
Недалеко вiд Магiстратського майдану на Подолi. Вузькi кривi вулицi. Лiворуч на першому планi ганок Воскресенської церкви. Темна й буряна осiння нiч.
І
Кiлька мiщан i ремiсникiв крадькома збираються купками в темрявi.
— Хто тут?
— Свої...
— Це ти, Передерiю?
— Ну й хвища, хай її!
— Ну, що ти чув?
— Це ковалi? — Вони.— Хто бачив Чопа?
— У Прiськи вiн — забрала до себе...
— Живий?
— Живий. Нехай тепер шукають...
— А Свiчка де?
— Гнобителi... Кати!
— Чи був хто в замку?
— В замок не пускають.
I замкнутi всi брами цiлий день.
I Магiстрат замкнуто... Варта скрiзь.
— Мене самого мало не схопили...
-— Балабуху схопили...
— I Шпака.
— Та доки ж нам терпiти цю наругу!
— Товаришi — нещастя... Свiчку вже
Засуджено на горло...
— Де ти чув?
— Коляндра чув.
Невже ж ми це допустим!
— Й Меланка зникла. Мабуть, i її
Проклятiї схопили душогуби.
П е р е д е р i й
Невже ж ми це, товаришi-брати,
Невже ж ми це допустим, щоб його,
Щоб кращого у нас згубили брата?
Коли скарають Свiчку, то яка ж
На нас паде неслава i ганьба!
В с i
Цього не буде! Краще всi тодi
Загинемо, а Свiчки не дамо!
К а п у с т а
I де ж воно це видано таке,
Щоб за весiлля страчувать людей...
Нащо вже був немилосердий рицар
Мартин Гаштольд... запеклая душа,
Людей карав... А щоб весiлля — нi,
З весiлля вiн нiкого не хапав...
Мелася... люба.... свiчечка ясна...
Недовго ж нам свiтила ти, жаданко...
Згасили радiсть нашу i твою...
В с i
Товаришi! На визвiл! Не дамо,
Щоб сором нашi голови укрив!