Остаточно розлючений Свiчка вибиває в нього меч i припирає до церковних дверей.
С в i ч к а
То будь же проклят ти!
(Приставляє меч йому до горла).
Куди її ти заподiв? Кажи!
Тим часом Чiп та iншi знову напосiли на ворогiв i вiдтиснули їх лiворуч за церкву.
Ч і п
За Свiччине весiлля! Го-го-го!
Трощiть панiв, руйнуйте кодло їхнє!
На сценi тiльки Свiчка й Ольшанський.
С в i ч к а
Куди її ти заподiв, проклятий?
О л ь ш а н с ь к и й
Шукай тепер!
С в i ч к а
Живцем тебе спалю, Здеру з живого шкуру! Де вона?
О л ь ш а н с ь к и й
Шукай тепер, її живцем ти спалиш,
Бо я її в палацi там замкнув.
С в i ч к а
Диявол! Брешеш!
О л ь ш а н с ь к и й
Ха-ха-ха! Спiзнився.
Даремно ти шукаєш молоду —
За тебе я вiнок її розвив.
С в i ч к а
Так подавись цим наклепом пекельним!
(Убиває його).
Її вiнка хоч би й торкнувся ти,
А чистоти його не заплямуєш.
То де ж вона?.. Шукать її мерщiй.
(Поривається лiворуч).
Але в цю мить Чiп, Капуста та iншi вносять на ношах непритомну Меланку. Лiва рука безживно звисла, праву вона притисла до грудей i держить в нiй свiчку й наказ. Шлюбний її убiр подертий i заплямований, коси розпущенi й звислi, на лицi кров.
С в i ч к а
Меласю, люба! Ластiвко сердешна!
Сюди мерщiй! Де ви її... Де ви її знайшли?
Єдина, люба! Вона в кровi!
Ношi становлять посерединi кону.
Ч i п
Ми скрiзь її шукали,
Палац горiв... Замкнув її той кат...
I вже з пожежi ледве врятували —
Та, мабуть, пiзно. Сволоком якимсь
По головi небогу зачепило.
С в i ч к а
Нi, нi, брехня! Не вiрю, щоб її...
Не вiрю, щоб її я не побачив
I голосу голубки не почув.
О, подивись, о, подивись, благаю.
(Цiлує її руки).
Твiй милий тут... за кого стiльки мук
Ти, дiвчино нещасна, прийняла...
Води, мерщiй! Несiть води мерщiй!
К а п у с т а
Дивись... дивись, неначе ворухнулась.
Меланка розплющує очi.
С в i ч к а
Меласю! Рiдна!
М е л а н к а
Любий! Ти живий?..
О любий мiй!.. Яка ж... тепер... я рада...
С в i ч к а
Голубонько! Голубонько моя!
М е л а н к а
Тебе з тюрми... хотiла врятувати...
Пiшла до них... вiн обiцяв менi...
Дивись... наказ... як свiчку донесу...
Я донесла... А тут мене схопив...
Той каштелян...
С в i ч к а
Яка ж пекельна мука!
Утiшся. Вбив я кривдника твого.
М е л а н к а
Нi, нi. Не бiйся... вiн мене... не скривдив.
Боролась я...
С в i ч к а
Дитиночко моя!
М е л а н к а
Твоя навiк... Коханий... любий... мiй...
Всю нiч тебе... шукала... а тепер...
З тобою знов... на нашому... весiллi...
Свою Меласю... поцiлуй... прощай...
I свiчку цю... що я тобi...
Вмирає.
С в i ч к а
Меласю! Рiдна! Зiронько моя!
Не покидай! Не покидай мене!
Не дише, вмерла... О, яка ж це мука!
(Ридає, схилившись на її ноги).
Навiщо ж я?.. Навiщо ж я живий?..
(Пiдводиться, бере в руки її голову. Тихо, з глибоким сумом, нiжно).
Заснула ти... А на устах твоїх
Така усмiшка жалiсна... i тиха...
I слiзонька застигла на очах...
(Цiлує її).
Бiдняточко... голубонько бездольна...
Яку ж ти муку мусила знести.
Коли пила свою весiльну чару,
Для милого надiла цей убiр
I свiчку цю вiнчальну засвiтила...
I ось в кровi, в багнi весiльна сукня,
I згасла свiчка, як твоє життя.
(По хвилi мовчання вже з запалом).
Та не сумуй! Немарно ти терпiла
I свiчку цю немарне берегла.
На честь твою, моя голубко мила,
На честь тих мук, що ти перемогла,
Ми знов її засвiтим, як на свято,
На помсту та на волю з тих огнiв,
Що на своїх гнобителiв проклятих
Сьогоднi гнiв народний запалив.
(Бере з рук Меланчиних свiчку й запалює вiд смолоскипа).
Умерла ти... i твiй убiр чудовий
В кровi й багнi, як прапор на вiйнi.
Та живi ми! До помсти, до будови
Нам не потрiбнi шати осяйнi.
Кiптявою укритi ми i потом,
В буденних свитах кинемось на бiй,
А переможем — знову до роботи...
I ось тодi засвiтим огник твiй.
I свiчка ця, що ти життям купила,
Крiзь дикий терн та бурю пронесла,
Що ми огнем повстання запалили,
Хай свiтить нам привiтна i ясна.
Прощай, голубко!
(Нiжно цiлує її в уста).
А тепер на приступ!
До помсти всi! До волi! До борнi
На честь її по цiлому геть мiсту
Засвiтимо весiльнi ми огнi!
Кидається з пiднятим мечем у глибину, всi за ним.
Завiса.
1930