8
Надя розчісувалась і сонце клало косі переблиски на рідкозубий гребінець, на поліровані шкафчики в закутках; вона здрімнула під ранок і боялась пробудження: сонячна віть лоскотала лице, а їй здавалось, що Андрієва тепла рука заплітає косу.
Збирала в лівий кулак жмут обсічених кіс, насилу втримувала себе біля дзеркала, аби не бігти між люди, між сміх, "мусить прийти, викажу все межи очі", і чесала волосся, котре вчора він заплітав твердими пальцями, і не озирнулась, коли прохилені двері війнули холодом по ногах, коли побачила в дзеркалі його синювате защетинене лице і чуб, наїжачений вітром, "злякалася, Надь?", "де тебе носить? тут мало не чокнулась", "послухай же, маєм поговорити", "нічого знати не хочу", "послухай же...", "нехай тебе стіни слухають", "чесна? а як там Льоник", "шукай собі кращу", "знайду, думаєш — панькатись буду", Надя зітхнула, тамуючи сльози й лиху від безсилля образу, "приревнував, послухав Ларку і того козла бородатого, обоє-рябоє; думаєш за тебе нікому розказати, за телефоністок і за медсестер — женитись надумав? мовчиш? Правда очі мозолить? багацько вас, ласих на одну ніч... іди, звідки привіявся".
Алея парку жовтіла сонячним падолистом, два дебелих у брезентових робах чолов’яги підрізали бензопилою суху тополю, і кректали круг оземка, і впиралися в дерево з підпиляного боку — тополя не падала. За липами гіллячивсь бузок, а далі гущавінь світліла, Андрій згадував сад, де щовесни до молодих дичок прищеплював родючі сорти та жодна із груш не вродила: чи то садівник такий? чи то справді нема поганого дерева, щоб вродило добрими плодами? Падаючи, тополя захрапотіла гіллям тільки-но розбрунькованих дерев. Тепер можна самому, "ой, спивсь козак, спився, з доріженьки збився, вороному коню на гриву схилився". Завербуватись хіба що на лісорозробки, погуляю рік-другий, натрамбую ощадкнижку, вже не з тріски спинатись. А мати? за що карається самотиною? Буду ближче, все одно якась поміч; таки славна сімейка, ніхто й листом не озветься; батько здимів, брат і сестри котрий рік до села не потикаються. Сам чим кращий? сам за кого печешся? найважче признатись, що ти нікому, ніколи, ніде не потрібен, що, надриваючись від тривоги, мусиш мовчки іти в свою безвість.
Як тоді з братом, коли, женучи товар із пасьби, знайшли в канаві іржаву, вимиту каламуттю бомбу, підхопили її вдвох — не пропадати ж добру, будем рибу глушити — і потюпашили за чередою в село, де люди злягали грудьми на ворини, виглядаючи череду з поля. Несли помалу, надривали пупа, боячись опустити в жовту вечірню пилюку шорстку на доторк авіабомбу з косими гнутими крильцями, а вже пахло росою на полиновому биллі, розкустране сонце торкалось на обрії скирд, череда сито бутіла й пилюжила давню ґрунтовку, а скраю села війнуло димком керогазів, а тітки вже відхрещувались, відступали від загорожі "куди прете, злі духи, верніться, щоб ходили ви окарач!", а сонце кривавило роги корів, буцім провісників лихої оказії, стояв дух чорнобривців і картопляної в’ялі по некопаних городах, а вони кихкотіли, героїлись, проте мусили завернути в поля, залишити за будячинням покладисту ношу, аби згодом військові гримнули нею в яру. Згадалось сільське обійстя, гінкий, бо нестоптаний, на безлюдді шпориш, свіжо пахнучі кім’я зелених реп’яхів, що нечіпко обліплювали рукави маринатки, коли з досвітків брів повз малинник, де кропива спиналась жалкими верхів’ями. Згадалась попутка з двома обмазученими лавами на кузові по дорозі від школи, згадавсь автобус на баюристій сошейці до міста, згадалась машина, що в передранішній сутіні засівала обличчя курищем — сірим цвітом землі, — і бухкав бубен, і цокала пляшка слив’янки об кварту в натоптаному рюкзаку, при військкоматі хлопці скидали й за комір витрушували піджаки, відтак почубарились, поріднились, навпочіпки голосно ділили мирову, брат Микола гармошку рвав, "засвіт встали козаченьки", сестри під руки тримали вмиту сльозами матір, Степан світив свіжим синцем, Надині пальці власкавлювали його долоню, під спортивною шапкою чесалась обмакогонена голова і розстебнута кухвайчина пахла солом’яним димом та смалятиною позавчора заколотого на вечоринку кабана.
На Райдужному Андрій розшукав потрібний номер гуртожитку. Комендантша, біліючи платтям супроти заґратованого у вигляді променів вікна, стояла посеред кабінету: руки підбочені, погляд через плече, пальці сяють камінням з обручок.
— Хто такий і чого тут?
— Поселятись. Є ордер.
Отримавши постіль, застеливши крайнє ліжко при дверях, — два були зайняті: подушки сторчма біліли на покривалах, — Андрій впав на ковдру: німували бажання й думки, тіло прозоріло, збувшись за ніч надокучливої сили. Пробудився від людських голосів, крізь дрімоту почув запах тютюнового диму і мотнув головою: два хлопці чадили "приму".
9
— Життя проспиш, до дівчат не сходиш, — обізвався кучерявий, стрункий, з циганкуватим лицем і чорними тонкими підвусиками.
— Дівки не біда, — докинув другий: веснянкуватий, з білим пушком над губою.
— Андрій, — подав руку знайомства.
— Сава, — відказав циганкуватий.
— Павло.
— Давно тут живете?
— Павло вторік до інституту не поступив. А я давненько, — пояснив Сава.
— А де працюєте?
— Хто столяр, хто лампочки вкручує.
— Ясно, ясно.
— Коли вступні маєш ставити?
— Хоч зара. Збирайтесь.
— Мені історію тра зубрити, — відмовивсь Павло.
Біля вахтера Сава забрав лист і газету, пхнув їх до кишені піджака, по дорозі сказав, що недолюблює маминих синків, на Павла схожих, "не потикається далі "общаги" й столярні, ось ти, бачу, хлопець мировий, подружимо". Андрій відповів, що потрібно заскочити до одного приятеля по Афгану, "дівчину, слизняк, відбив, чи то сама відбилася, хочу взнати, любила ж колись".
— Брехня, — оскалився Сава. — Нема ніякої любові, повидумували ахінею і самі себе травлять, де вона, та любов, у книжках, у кіно, от я безбатченко, байстрюк я, поясни, такий грамотний, що знали мої батьки — любов, нелюбов? Аби знаття, де воно, лихо старе, де воно — о, не тільки аліментики стребував би, тута на мармизу свою в дзеркало гляну і ясно все, подарували жизнь, мать-перемать, радій не нарадієшся, люби не налюбишся, живеш, вовкулачиш, на кожного мугираку думаєш: може цей, може цей ощасливив? Так би вп’явся собарноті в глотку, так би вирвав борлака, аби знайшов, отож, не янчи за любов.