Якось жив Іван непомітно, не загризався з сусідами — закине рюкзака за спину і в ліс за травами: осінь, морозна імла біло сходить над чередою різномастих корівок, соснові шишечки тупотять по стежині ягнячими копитцями, вітер видмухує з порхавок сухе порохно, мох на купинах пухкішає, спалахує соковитою зеленню, відпочиваючи від чобіт грибників, лет синьокрилої бабки над густим вересом по галявині, і яблука на голках їжака під яблунею-дичкою, і погризені білкою червоноголовці в насінинах посліду, і гола рудизна обгородженого воринами поля в сірих кавалках міндобрива, і почорніле осикове листя в ступаках лося на просіці, і приземистий чорничник, і пісня пастуха, котрий, сидячи під стіжком, обцюкує липове поліно, вистругує ложку ножем із колодкою у вигляді щуки, світ наокіл пропах гіркотою дубового падолисту, туманець над лісом нагадує дим обпалених блакиттю березових свіч: тиха прогірклість п’янить і вмовляє зробити людям посильне добро; наскубає Іван скраю болота батогів плавуна (хлопці просили щось помічне від пиятики), начухрає живиці — зварити з воском і ладаном мазь від порізів (на роботі руки зчесуєш до кісток), зірве гілочку кислої бруслини, аби дівчатам поцілунків солодких праглось, і в сінях, об ряднину обтерши пилюку з ботинків, сміється притишено. Досі в пам’яті той сміх, кортові штани на ремені з гнутою клярмою, бахмата сорочка із випраним на комірі білим рубцем, коли ліз витрусити сажу в комині, та лежаках, заніс ногу на другий щабель драбини, вона храпнула — Іван гримнувсь на спину, аж дух забило і губи зсудомлені нагадали вираз німого батька, котрий перед смертю показував матері на молитослов, просив прочитати; невже молодий квартирант знав близьку кончину тоді, згорбатівши в три погибелі? Однораз заблукав, збираючи зілля, потім розказував: безмов’я нічного лісу урочисто владарювало над світом, тільки цвіркун обзивавсь в чагарях і ґрунтовка нечітко тьмяніла за пару кроків попереду; оступаючись зі шляху, забредаючи в рідколісся, чув галузистий тріск під ногами, чув, як нога провалюється в купу зотлілого хмизу, мовби з льодяним потріском пірнає до ополонки: ішов, ніби по молодому льодку, не лишаючи сліду, і сюркіт цвіркунів нагадував рип іржавих завісів, коли скрадливо прохиляють двері, сажисті стовбури не обзивалися жодним листком, йшов наосліп, зненацька — беркидь, перечіпивсь об колоду, калатнувся озем, шемерхнуло коріння в рюкзаку і серце бухнуло в дорожню твердь, "що за лісозавал?", струснув глей на колінах, ступив пару кроків і знову — калать! відчув долонями холод спітнілої землі, почув: шоркає на потилиці щетина об комір сорочки при різкому порусі голови, почув на спині злі погляди осик, почув, як кров золотить очі, "доки битиму лобом твердінь?", від спалаху сірничини морок звився кіптюгою, хлопець присів, аби ліпше бачити: здавалось, світло іде не від руки з сірником, а від дороги, переміряної безліччю коліс, невисоке, мов бліда вруна, сяєво росло по землі, розкрижовані дерева могильно пахли суглинком, "ітиму обережніше, розчистка лісу", сірник, догоряючи, пекнув пучки пальців, від страху давай співати, горлав до безголосої хрипоти, доки зовсім не збився зі шляху і приблукав на цвинтар, де крик сича шибонув сторопінням і змусив бігти, хапаючись за слизьке від роси поіржавлене пруття оград, перечіплюючись об кротовини і поодинокі могили в закутку кладовища, "не інакш, батько кликав", ґрунтовка розвидніла пе— ред селом, хотілось гукнути подорожнього, підбігти й захекано попросити цигарку в розгубленого чоловіка, що облапошить кишені, мотне головою і глипне навсібіч, не зважуючись давати драпака, потім приглянеться скоса, загне в батька й матір, скаже, "як ти налякав мене, Йване", але жодної людини не видніло довкіл, цибате будячиння і чорнолистя верб шебуршіли в тумані, коли косиною перетнув луг, а селище чіткішало в блимоті вікон, спів цвіркуна тремко морозив під ложечкою, туманець від ставка пах татаринням і склів на молодих лопухах.
Сусіди вважали Івана не вартим зневаги, лишнім серед чоловіків, котрих під’юджували жіночки: "оно не п’є і живий", зайвим для хлопців, котрих повчала тугошия рідня: "бач, тихесенький, як вереснева вода, а від тебе смердить щурами й тюрмою, гляди, докомизишся", лишнім для ревнивих батьків, кому образою були кращі діти: "прибився на наших дівок, горожанин обабнілий" — був потрібним зимою в недугах, опісля знову забутим, аби відразою згоїти думки про вдячність. Після служби признався Іван, що квартиру міську відписали військовим, тра туто обсідатися, мати зраділа, а Лєна поховала його книжки в холодну духовку, Іван благає, "віддай, гріх на душу береш"; мабуть, любив Лєнку, раз терпів наші вибрики: ніч, вітрисько гуготить соняшничинням на межах, одну голку захромимо в раму, другу — в каштан, крізь вушко протягнем нитку і буцкаєм здалеку у вікно, квартирант пече у піддувайлі картоплю,
чадить "приминою" в грубку, вистромить у кватирку обсипану золотою слюдою голову, "хто там? хто там?", сніг синіє на грудді від тугої парчі світла з вікна, здавалось, чиясь невидима десниця тримала хвіст комети над черепичним дахом, над порожньою кролячою кліткою, над граблями на погрібнику, над сивим випаром від посинілих на холоді губ, "хто там? хто там?", ми ж одна одній коміри слинимо, аби не пирснути зо сміху, знов посмикуєм нитку, а він тричі перехрестить книжкою кути і гасить світло — жалів, щоб не мерзли на осінній межі; лишень одного разу озлів, хлопцям при клубі виставив могорич, аби відмотузили старшину, бідака вибачення привселюдно просив, баби ж казали, що жалісного, як посмітюху, ніхто не жаліє, так, відкишнуть, щоб під ногами не плутався; мати розібрала відгородку, зажили укупочці однією родиною, він казав: женитися рано, тра дівчат вивести в люди і заміж віддати, до смерку цюкав поліно за поліном — дуб від сокири зрідка іскрив; недавно снився: в батьковому капроновому капелюсі тримає валізу, стоїть за розчахнутою брамою, плащ з одірваним хлястиком стовбурчиться на худих плечах, лиш голос одмінний, змужнілий від мэки, "я прийду, я гнівною головою на тарелі спопелю ваші сни, я, відпроданий за любаску в сукні прозорій, волатиму: прямими зробіть смиренні шляхи", мати досі береже дві бамбукові вудочки, алюмінієвий гребінець із трьома виламаними зубами, свічник у вигляді скіпера, при якому він читав, коли десь на весіллі парубки вимикали трансформатор і над селищем царювала темінь...