Жмуток круглої резинки на закидушку і складений вдвоє квиток у кишені сорочки, дві паляниці ще теплого хліба в целофановій торбині, — усе, що єднало із містом. Раніш кожен виїзд в село обертався на свято: впізнаєш березову смугу, що збігає крізь соснову іржу, пізнаєш кожну углибину від долота в білокорому стовбурі, і крашанку сонця; і березовий льодохід у сосновому річищі не забути до останнього краю, коли може не стати неба в німбовому золоті обрію. А ще раніш тліли радістю поїздки в місто — купити зимову вдягачку, черевики, — було весело тупцювати в туфлях по молодому снігу, їсти морозиво, напихати кишені вкрадці купленими сигаретними пачками в тонких червоних опоясках; тоді не знав, яка радість стане святом повернення, коротким, як і подобає празнику.
За станцією сонце сліпило зеленим вогнем, молоді вусикуваті жита щетинились обік ґрунтовки; міркував: коли, ким будовано цей чумацький шлях, вкреслений в пам’ять полів незагойною раною, чорно вбатожений в крутоярі степи, ким вколесовано ці забур’янені глинища, де колію не зорати, не зрівняти з посівами спалених інеєм врун? товстокорі, бурями ламані верби в чорних блискавках неживих верховіть, яре сонце над молодими житами, — однолітки шляху, що річкою вічності тік сухопутно до моря: і щодень, і щоніч чулось дзенькання збруї, ремигання волів, сонні викрики п’яних людей по розбійницьких засідках, тік, стираючи долі й привільні пісні, сніжну куряву й лист після кожної осені, тік, не міняючи русла упродовж віків, однаково сумирний, сумний, в сивих космах пилюги і сонця.
Сюдою рідко хто їздить; після теплої зливи, коли суглинне курище позмивається з паші, люд по обочині припинає худобу на довгих налигачах, у присмерку парубчаки на мотоциклах без шлемів ревуть із села на село, старі фуражири в кухвайках наопашки, в зажовклих від коров’янки кирзаках правлять до скирд: віжки попущені, гніді конячини з лисими від посторонків боками бредуть, понуривши голови, а за халявою червоним кутасем жаріє батіг, підколихнутий вітром. Відколи до нового райцентру проклали шосе і пустили автобуса, шлях мертвіє.
Ключ лежав за пісобійкою, мати залишила його, йдучи на буряки, мабуть, щоденно вичікуючи, коли він знадобиться дитині. Виклав хліб на столі, зазирнув до духовки — жерсть прогоріла, крізь лишаїсті пройми тхнуло сажею і залежаним попелом, тоді згадав про плитку, "можна картопель спекти в піддувайлі", хатня підлога студила ноги, дошки скраю груби зчорніли, пропалені дрібками жару, кожен скалчатий слід, кожна вибоїна тримала пам’ять за човганину цілого роду, холодила ступні, начеб росяний луг у млілому полум’ї від заграви.
Метнувся до льоху, набрав картоплі, став розпалювати плиту трісками та хмизом, назбираним коло дровітні; плита задихнулася димом, що синьо заклубкував по хаті, згадалось, як мати обхоплювала голіруч і пересувала із більшого на менший вогонь важкі обсажені чавуняки з пійлом худобі, з кавалками мерзлого жому; на сволоці жеврів випалений прадідом хрест, гомін тяги нагадував голоси рідні на сімейних портретах, вітер за підвіконням шелестів сухою загатою, тер сніговими квачами шибки, пахло липовим цвітом від чайника, вогняний гомін колишніх людей намагався підказати щось відоме покійним і незнане живим, голос хати осилював вовкулацьке завивання споночілої хуги і, засинаючи лицем до блиску жарин в піддувайлі, він жалкував за вимерхаючою до світанку піснею, боявсь забути її, доки спросоння не чув, як найперше гоготіння будить стіни від холодної млості, стукіт дров перебивається тягою, котра дужчає й дужчає: невмируще тепло біло обхукує низом світлицю; висвисти полум’я нагадували боляче в скронях пульсуючу кров, мати бухкала на фаєрку важезний у накипах піни баняк, що перегодом булькотів, стиха чмихав, і бралися купоросом відтеплілі шибки, і підлогою жевріла осипана іскра, і він забував думати, що, може, шум заткне голосіння живучої тяги.
Скрутнем газети підворушив тріски, димура загасив полум’я, "певно, димохід затулено заткалом, диви-но, розучився плиту розтопити", відкрутив газ-балона, поставив чайника на синю гайстру, маючи намір підобідати хлібом-салом і поспішати на рибу; за димовою поволокою не видніла павутина по закутках. Вдруге рипнувши з хати, розди— вився, пізнав обкущену безовим віттям криницю, звідки до призьби біг заспоришений протопт, ледь примітний, буцім немічної людини вена, впізнав здичавілий садок у рівно підбілених яблунях, малинник уперемішку з аґрусом, що запавутинює подвір’я непролазними хащами, — і признав себе вдома, і відчув себе старшим.
Спекотнява спала, "смерком відвідаю бабу Катерину, хліба їй віднесу, бабина хатка невдалік від садка, притулилась до пагорба, де колись була церква, міндобривний склад, а відтоді, як ветху будівлю хтось тверезий підважив бульдозером і підвали потяг на топливо, там колгоспна обора, бабці добре працювалось на пенсії, не могла навтішатися: так близько йти доглядати телят". Двоє хлопців на конях гнали череду на пастівень, нагаями стріляли над куцорогими головами, над запалими здухами різномастих корівок із хвостами на спинах. Йому закортіло прогнатись галопом і зупинитися в полі, зірвати навдиби коня, обома руками натягнувши кантарку, проте не зваживсь гукнути, брів помаліше, доки верхівці не завернули з худобою в закло.
Мухи злітали над ляпахами коров’янки, пилюга факала під ногами; в загуслому мареві обрій бовванів лісосмугами й виліском, аж здавалось: крайнебо вужчає, як і подвір’я в густому малиннику, вицвітає разом з попонами врунистих піль в загорожі посадок, що верховітими зазубнями підпилюють небо. Натрапив на кладку через рівчак, де чорні кінські п’явки, чуючи непогодь, лізли на берег, товстіли, нагріті іржавим торф’яником; запашисте повітря ковтнуло хижий присьорб води під дошкою, — звуки нишкли, щоб перегодом повернутись до спраглої землі розголосом дощу і грому, "десь має бути криниця, а може, відро затаскали?"
Тим знайомішим був скрегіт цепа, а зіпхнуте із цямрини відро, злегка видзвонюючи, проковтнулося мороком, і долоня нагрілась, шоргикаючи об намозолену корбу, — призабутий мій світе, життя моє: білі хмари піскуватої куряви над передгрозяним степом, закопичене фіолетом небо, коли вихор зриває і котить білаве курище шляхом, а навстріч вітровій горне клуби дощової пилюки і хвиля молодого дощу пригашує курне хмаровиння; грімна злива, коли дощини, не сльози, вмивають лице; і безсоння посвіжілої ночі, дух картопляного цвіту стуманілим досвітком, сира прохолода від чисто змитого сльотавим вітром сошейного бруку, охатнений запах настінних вінків із волошок, лепехи, нагідок та горідчикової м’яти, незрушне перед навальними снігами крайнебо і розкрилено й вільно ширяючий кібчик в підхмар’ї, далекий пташиний перегук вслід за чорно зринаючими ключами, свіжі непочаті скирди по злущених стерновищах і низько-низько вклякаюче, вижахле сонце над ними, — корба люто повискувала, цеп наструнився під вагою відра, що глухо й непорожньо гупало в кадки, далі чулась луна розплесканої від удару води, далі вологий ланцюг обвинув суху деревину, і рука перехопила на вильоті вигнуту навпіл дужку.