Лиш барвиста мінливість різнила натовп від справжньої річки, де життя — м’язи хвиль, знятих вітром, відливають сталевою дужістю, — де смерть, не погибель: миттєве падіння бризок через дубові заставки, лет розбитої на криваві скалки води, голосіння перед тінистим потоком: там ні риби, ні валуни не розривають вічного спокою... Це живкіша, не здиблена греблею річка.
Андрій пірнув до підземного переходу, відтак діставсь до гуртожитку.
20
Шурхіт листу прокидався від голисвітного повіву, а шерех колісної ґуми вже вирував середхрестями, коли Андрій прошкував до річкового вокзалу, — бригаду спровадили ремонтувати вулицю й площу біля причалів, майстер припрошував залишатися понадурочно, дописував зайві часини або погоджувавсь на відгул.
Петро Семенович, переодягнений в робу, присівши на східцях, набивав нового держака на лопату; Саня з Юрком у панамі набакир похилились над столиком один супроти одного, літошили домінинами, а тітка Ганя березовим драпачем підмітала підлогу — доміношники мусили задирати ноги на лаву.
— Згулявся на ниточку Андрюха, — підтрунив Юрко, виставляючи "один-пусто". — Як із блокади прорвався.
— Десь добру блокаду перебідовує, — обізвалася тітка. — Пора сім’ю мати й догляд, а не крашених п’явок.
— Хай погуляє, — Саня обмацував поглядом кісточки у долоні. — Я всю житуху по приймах валандавсь і нічого, живий.
— Знайшов чим похвалитись, — тітка прихилила віника в закут. — Віка звікувало безпутнє, дітей посиротило й козла лупить.
— А толку, маєш їх четверо. Певно, квартиру, хотіла без черги.
— Жизь їм дала і доглянула.
— Чуєш, Гань? — гукнув Петро Семенович, не обертаючи голови. — Може, годі виступати. Передихніть, поки асфальту нема, нє, гризуться.
— О, це правильно, — підхопив Саня. — Пізно каятись, житуха змолоду трісла по швах. Молодим фіґлював, зате світу побачив. Кожен рік на ударних молодьожних, кожен день на передньому краї. А що? — вербують, безплатно везуть і підйомні виплачують. Скільки тих підйомних ухайдакав, було клади на книжку та спльовуй нишком. Так нє, друззя кругом, подруги. Ясне діло — нема свого кутка, кудись тягне завсігди. Питається, чого бідний, бо дурний, а чого дурний, бо бідний.
— Не плач, — позіхнув Юрко. — Горбатого могила справить.
— Саня дві ходки до хазяїна має, синок.
— Що-що. Повтори-но.
— Синкам люба шлея підійде.
— Мені шлея, тобі шворка.
— Пообламує і вас житуха. Не таких...
— Прикуси язика, не янчи.
— Юрко! — гукнула тітка. — Він батьком тобі годиться.
Андрій вийшов до Дніпра, бачив, як зірвана катером шума обціловує кам’яне крайбережжя, лиже причалені вікнасті "Ракети", гранітними сходами збіг до води, повною пригорщею плеснув свіжінь на лице, на живіт, полою сорочки витер обличчя, аби не злишаїлось від суховію, лівий берег золотими самородками засівали дорідні тіла...
... переджнив’ям котрогось літа колесували за сусіднє село до ставка, кагалом розсупонювалися на греблі, коли "уазик" німо шугнув із підвишшя, почувся рип гальм, хтось сахнувся з дороги до ворожбитного блиску води, на кабіну осідало гаряче курище, буцім земля спалахнула раптово під новими колесами, тремтів і здригався загнутий вусище антени, а він хляпнув дверцятами, вийшов із земляного палючого диму, блідий, вирлоокий, заклав руки на спину, колихнувсь на носках, загукав, щоб забирали манатки, бігом ішли на косовицю, на тракторний стан, кругом роботи під зав’язку, людям очі зривати негарно, а далі тихіше: ідіт собі, хлопці, поки я добрий, ідіт, поки не всадовив котрогось в кабіну, ідіт до роботи собі, "та ми тільки з покосів", хтось пискнув притишено, — ідіт, не морочте мені голову, вона й так заморочена, люди з ніг позбивалися, а такі-о бугаїська, такі стрижені ґевали знайшли час викобелюватись, викупуватись та вилежуватись осього на колгоспній траві, "ми хутенько скупнемось", а він як збуряковіє, начеб лице йому обмотали кривавим бинтом, як верескне, заглушаючи клекіт води: та ви знаєте, яка зараз пора, та ви тямите, це ж врєдітєльство, в Сибір, на виселку запроторю, голосив, бліднучи, мов зриваючи криваву пов’язку з лиця, а вони виривались під гору від водяного студеного шовку, від владного голосу, що здаленів і зіллявся з рівним гулом води за містком.
Бачив пляжні піски, рясніючі плавками, мов трикутними прапорцями, "отакі-от попруться в село, такі наскирдують і накосять; там, мабуть, косовиця, заморока з буряками, мати сапку терпужить старим пилником, пробує пучкою біле півколо, що бритвенним полиском щириться хижо до сонця; поїду, із городу висапаний мокрець позношу, нехай сум підкаже, куди вертати" — знайшов вихід цілотижневій тривозі.
Обернувся спиною до річки, бачив: Петро Семенович, нагнувши голову в дверях, виніс із побутовки стару брезентову робу під пахвою, сів на нижньому щаблі по краях учовганих східців, простелив на колінах куртку, мідним дротом став прошилювати цупку матерію, двічі навхрест перехоплювати ґудзика, відкручувати дротину і двома пальцями, як обценьками, притискати мідного зламка, "господар, доладний хазяїн, такого доля не злиже й не звіє, видно, діти дають упевнений смисл, добрим обов’язком гріють душу, хто із теперішніх схоче мати четверо діток? легким вітром підвіяні, їм потрібна сім’я, як сухій землі попіл".
Петро Семенович відклав куртку на поріжок; площею задкував "КамАЗ", водій керував однією рукою і позирав на метушню крізь прокриті дверцята, над чорною масою в кузові струмував синій дим, розносячи запах бітуму.
21
Андрій підняв верхню стулку вікна, різкий подув шибонув по електричці, повертаючи думки до чумацького шляху, до піскуватої, печеної в духовці картоплі, аж, здавалось, ніколи не знав занехаяних у гостювальному неспокої років, лишень розхристане літо тепліє в пам’яті і нагадує, що є в світі прихисток, де не зможе почуватися гостем. Вчора заїхав до Наді, зсутулена над конспектом дівчина назвалася Раєю, "вона гайнула на французьку картину, підожди, як хоч", забрав із шафи дипломат, на Райдужному довідавсь від Сави, "дєла на мазі, пхнув адвокатові одну цяцьку, на тисячу витягне, правда, присікався: гони ще пару сот, а мені слідчий збовкнув, що справу закрито, кусай лікті, пан адвокат, да, виявляється, заявив бармен, а не Льоник, видно, синулі не вперше зубки вставляти, змовчав собі, да, з тебе також тра зцідити копійку, підпрягайсь до рискової контори, заробіток людський, то як?" Андрій відмовився.