— Ти славна, — заплітав пальцями сипучу отаву волосся; от вона, мить, така ждана, і небо не рушиться. — Ти будеш слухняною жінкою?
— Буду тільки твоєю.
— Мовчи, не клянись.
Через Надине плече бачив спалені загравою тополині верхи, густо охоплені з боків хмаровинням, а серед парку на узвишші цвів призахідним сонцем кущ молодого бузку — необламаним цвітом горів і не меркнув під чорнотою обвислого неба, і Андрієві вчудивсь на мить запах квіту: росистий, п’янкий дух цнотливої зваби. Пізніше він підійшов до вікна, закурив і дивився на темряву парку, де погас кущ молодого бузку, мов попелом, присипаний мороком ранньої ночі, Надя на ліжку розчісувала коси, що іскрили від рідкозубого гребеня і німбові спалахи надсвічували її голову.
— Андрію, потрібно забрати паспорт і залізти по трубі. На ніч хлопців сюди не пускають.
— Добре. Насмаж картоплі, їсти хочеться — страх!
Легке, як мамина рука на голові, втихомирення повнило світ усередині, коли йшов коридором, коли сів на лавочці, задививсь на розцвічені соняшники вікон, "ось докурю, підтягнуся до крайнього вікна другого поверху, пірну в сонний морок кімнати", Надине вікно часом світліло її профілем, відкинутою в посміху головою, коли пальцями підбирала русе волосся за вушком, її малими грудьми, обтуленими простеньким халатом.
Притримавши двері, з гуртожитку вийшла натоптувата в білому платті з рукавами-ліхтариками твердоока Лариса і Льоник. Підсідаючи обік, Лариса підгорнула сукенку долонею; ніби здивовано впізнаючи її, Андрій відхилився від лиця з густо підмальованими віями, від руки з тонким тисненим перетнем.
— Із приходом тебе, — сказала Лариса.
— Ага, — кивнув Андрій.
— Розказати про Надю?
— Посварити кортить?
— Не злись, послухай.
— Не хочу.
— Боїшся правди.
— Так, як тебе.
— Хіба така страшна?
— Ти козир-дівка.
— Ох, який став, ти диви.
— Таким і був.
— Раніш не ображав дівчаток.
— Дівчаток не ображаю.
— Знай: вона упадала за Льоником.
— ...
— Про квартиру випитувала.
— Це правда, писаре?
— Правда.
— Сука не схоче...
— Чув: женитися маєш.
— Сука не схоче...
— Мене заїло, того признавсь.
— Сука не схоче...
— Не нарошне, повір.
— Брись обоє.
Шелест листя нагадував шум підмитої, осідаючої з круч жорстви, Андрій подумав, що дарма раніш не співалось, "чи ти будеш, дівчинонько, за мною тужити, як я сяду та поїду до війська служити? Ой не буду, козаченьку, далебі, не буду — ти за нові ворітенька, я тебе забуду" — дарма не уявлялось, "летіла зозуля та й стала кувати: служи, ухажоре, буду тебе ждати; служи та шануйся, поки служба буде, а я погуляю, поки твоя буду" — дарма не чекалось — "годі тобі, голубонько, високо літати, ходи, сідай коло мене, щось маю казати: за річкою, за бистрою набери отрути, дай же мені того зілля, щоб тебе забути". Колись на заштореній сцені сільклубу приймали до парубків, Андрій за старшими хлопцями підспівував, "дівчино моя, гей, напій же коня", а приятель Степан научав, як ліпше освідчитися, "допустім, танцюєш вальс і зітхаєш, вона допитується, що болить, тут і преш, мовляв, жінкою після армії хочеш взяти, теє-сеє, і частіше зітхаєш", гурт на стільцях біля слоїка і газети з холодними котлетами, цибулиною та общіпаним бухінцем, стогнав, "дівчино моя, гей, сідай на коня, та й поїдем у чистеє поле, до мого двора", Степан зрідка визиркував з-за штори, моргав до Зої, басив над вухом, "главне, зразу не лізь цілуватись, квіток наскуби на чийомусь горідчику, дівкам подобається розбишацтво, покажи себе люб’ячим і незалежним, розпитуй за неїних батьків, мовляв, серйозні заміри маєш", хлопці, обнявшись за плечі, похитувались з боку в бік, "а мого двора, гей, нема ні кола, тільки стоїть один кущ калини, та й та не цвіла".
4
Чорноволоса в білому плащі жінка навкіс перейшла вулицю. Андрій помітив її в синяві ліхтарів, вона пристояла в світлій галявині коло стовпа, впустила сумки й труснула затерплими пальцями. Андрій миттю впізнав жінку, котру ніколи не бачив, "такі вони всюди: рухи вільні, обіцяючі, владні, кожен порух є натяком", жінка відчула на собі липкий погляд, проте не глянула навстріч, розгублюючись, коли дивляться отак прямо, а поряд нема чоловіка, котрому варт звести очі — і ніхто не озиратиме тебе з тінню зневаги.
Ніч зітхала далекою бурею, зрідка доносився грім, і Андрієві вчудилось, що гукають неголосно.
— Вам помогти?
— Поможіть, коли в силі.
— Не цеглу торбичите?
— Картоплю. Доцю одвозила бабі, — засміялась губами, затулила сміх очей довгими віями, тоді обігнала його, вказуючи дорогу, — білий плащ і чорна корона волосся вирізнялись попереду. Обіч тротуару під каштаном бовванів старий обшарпаний "Запорожець", Андрій помітив номерні знаки своєї області. В ліфті вона зітхнула: — Каєтесь? Я вгадала?
— Хіба ви циганка?
— Я просто Анна.
— Андрій.
Потім, ступаючи смерком кімнатини, обіруч розщібала плаща; він, замилуваний пошерхом білого шовку, коли рукав її дотикався грудей, бачив свічковий профіль лиця і здогадувавсь, скільки посмішок і цілунків од’ясніло на її стиглих губах, "будь господарем, увімкни світло", і палахнула воскова гладінь паркету, і згодом — телевізор ряснів кривавим полем війни, солдати з роздертими жахом ротами зривалися в атакуючу хвилю, падали, зітнуті жаром осколків, ті, що злягли, не звелись, не побігли, виказували ходу самої смерті, обважнілі тіла нагадували чорні ступаки на снігу, сліди погибелі, котра повзе за живими, а він чув: на кухні вода зашуміла в посудину, шеркнув сірник, і на підлозі килим лащивсь до ніг ворсом зелених отав, табуном рогатих оленів, злетілими з дубового віття пташками, що завмерли над понуреним стадом по коліна у паші, з головою в бузковинні сонця, "назло Наді заночую тут", Анна поралась коло плити, посміхалася мимоволі, чекаючи, коли спіниться кава, потім кликала, всадовляла його за стіл, а він здригнувся, торкнувши рукою гаряче вушко чашки, й не міг нагадати, коли востаннє раював отак, і бачив синю, туго випнуту грудьми олімпійку, коли навпочіпки присідала біля відчиненого холодильника, коли підвелась, через його плече плеснула наперсток вологи з пляшчини в золотавих зірках на наклейці, і вона визвалась показувати фокуси, вдарила по цераті колодою карт, що розсипалися віялом, зблизька поглянула на молоде, з густим просинцем щетини, лице, заговорила, "глянь, приїхали до короля валети, постелив їм король порізно з дамами, себто своїми дочками, сам посередині влюлявся, почепив по замкові, тобто по шістці, поставив по сторожеві, тобто по тузові, встає рано, — змішала й здала карти на четверо, — валети попарно дрімають з дамами, замки пооббивані, тузи покотом сплять, пішов король та й повісився", з вивертом ляснула атласною картою, і колода увібрала хитру ловкість натренованих пальців, по-своєму владних скидати й утримувати мізинцем карту, ріднити по масті валетів з дамами, знову мліти перед таїною простого, навдивовижу знайомого фокуса, і був запах кави, раптова, м’яка, на два подихи, тиша, два віддзеркалення в темному нічному вікні, де сама непроглядність, був спалах ніжності в сплетених пальцях, замружені очі, запах спілих суниць, був один ясний обрис в затіненій шибі, і Андрій дихав пам’ятним змалку запахом припалених на сонці суниць у щербатій макітрі з сметаною й медом, хліба й теплого, пінявого ще молока на вечерю, "звідки ця жінка, власкавлений погляд, тверді суничини крізь спортивну одежу, ніч, два подихи в самотньому світі, звідки це відчуття нестерпного щастя?", — Анна відвела голову, щоб не знати й не помічати нічого, лиш світло на склеплених, тонко-тремтливих повіках, лиш лоскітна морозь вздовж спини, лиш червона яскравінь гарячих троянд, що росли, заступали їй зір у сліпучій знемозі.