Ігор згадав Гемінґвея і підстрелену в живіт гієну, що іклами патрала нутрощі, рятувалась від свинцевого болю, "людина з художнім баченням світу в пісках невіри приречена шкребти під ребрами блювотинну різь, що вбиває бажання, рятує для творчості, — малюй тисячі облич істини, а життя не забуде нагородити смертю, сухими віями глиці від обіржавлених цвинтарних сосон, життя кине зерниною в землю, аби ненадовго прорости, відквітнути в чужій пам’яті, стати водою, повітрям, що напуває легені земних пожильців".
Куди схлинуло літепло часу, тихоплинна річка-свіча, що пляжним воском палахкотіла від жінки, від зірваних катером хвиль, змивала карти з простреленої на березі газети, і королі, валети, тузи налипали на твердий живіт, на смагляву живицю литок Анни; ріка текла від жіночої постаті, що навшпиньки гарячим піском ступала з білими стукалками в правиці, від лісового блукального спокою, від цибулиння шовковистих кіс між його пальців, від сонячної знемоги, коли заходила до води й черпала долонею лагідну зеленаву студінь на груди в коралистих капках поту і куди поділася острогозька осінь, кислуватий хлібний дух від пекарні, беззвучне на вершках осокорів листя, дівчатко, яке тягло на дерев’яному візку чорну кішку, "здоров, доця", "а мій тато вмер", "тікай додому з дороги", "а мій тато на дівані під яблунею спав, мій тато вмер", "скучаєш за ним", "осьо котика мені оставив, мама плакала, тато тиждень нічого не їв", "до кого ж дитина моя забалакує?"; куди поділось палаюче серце, що перегонило чорну кров дрібної підлоти, дебілів, сюскал, зрадників, маловірів, кров, струмуючу в поглядах натовпу, в сутінковому гаморі площ, залюднених після роботи, куди поділось знаття, що від юрби йому перейшов розум, він проти волі обікрав людей знаннями, і вони помстились, відібравши щастя геть до спогадів, куди поділися голуби при універсамі за фонтаном, де в лютневий мороз вода охолоджувалась для холодильного устаткування, а голуби визбирували пшонини в снігу, з натрамбованими волами летіли запити поживу і одвітрені бризки засівали крилля, птахи сизим груддям кам’яніли на площі, живі знов фуркотіли до срібного летива, куди поділася ревність, "мало цього зазнала? менш за других", і жаль до Анни, що за студентської пори на кухні заштопувала подерті панчохи, в її день народження грудневою хляпавицею вдвох колесували по місту, губи посиніли під помадою, вдома плакала, жаліла себе над фінськими туфлями, донька гостювала по неїних родичах, якось Анна підібрала біля сміттєвого відра дитячу, заламану на задниках взувачку, "згодиться на весну", куди поділися тижні, коли покидав дому, їхав на батьківщину Крамського, навчивсь по знайомих пити малиновий чай, відмовчуватись від порад, як розпочати нове життя, навчивсь вдавати сонного, пробудившись від пружинного рипу за фіранкою в сімейному гуртожитку, навчивсь тихцем застеляти постіль, харчуватися вдосвіта, коли хазяї сплять, і йти на замирення, бо Анна закохувалась в нього щораз після зради, ще коли спаковував армійський рюкзак і слухав лагідний в смерку вишепт, "я на третьому місяці, я назву твоїм ім’ям сина, я ждатиму", і кляв затінену розлукою щирість, і чув: стукіт кварти об пляшку "білого міцного" перекипає в плескіт вод під опорами залізничного мосту, в підкований тупіт чоботиськ по окрижанілому плацу, в конаюче виття хуртовини за шибками казарми, замурованої в кучугури.
Листи від дружини приходили кіпами, "стіна світає твоїм портретом, жаль, не пускають на твою Північ, єдиний мій", пізніше Ігор допетрав: "любов не дороговказ жінці", а тоді, пробиваючи штольню для підземного полігону у кварцовій скелі, струшував біля днювального з автоматом напереваги сніг на капюшоні, тицяв на своє прізвище в списку допущених до підземельних робіт, часом тис у п’ятірні кварц, покраплений золотинами, світав від золота спогадів: новорічна яглицева свіжість долучалась до воскового духу свічок у двох пляшках з-під шампанського, на вулиці голосила гармошка, щедрувальники зранку насіяли по вітальні зерна, дружина куталась ковдрою, а він, обдарувавши пацанву дріб’язком та рожевими яблуками, змів до сміттєвого відра ячмінь, новий рік зародив вічнозеленою тугою глиці, осипаної на підлогу; листувальна сповідь обезкрилювала Анну від терпіння, а йому терпець не вривався ждати відбою дворічних буранів, коли в обсвинцьованій, схожій на яйце, кімнатині два лисуваті, зачохлені білими халатами чолов’яги чаклували над апаратурою, а хлопці на кухні добували рюкзак картоплі, шмат мерзлого м’яса, на пательні вмокали в жир сипкі розварені картоплини, балачкою за гражданку притлумлювали страх імпотенції.
Сни закипали віхолами, — ні стріха в зелених наростах моху, ні маслюки в золотих капках масла спідсподу, ні серпневе курище за буланими кіньми, за їздовим у спухиреній вітром на спині болоньєвій курточці, ні терпкий холод ночей на узліску, головою на ожиново пахнучих колінах Анни, ні спогади, ні сумніви не могли вийти з зашпорів збайдужіння, а восени, перед випробуванням, адмірал — руки за спиною — походжав на розводі чисто підметеним плацом, "мусим догнати і випередити Америку, що зробила на три вибухи більше!", загачували бетоном штольню з непотрібною технікою, всюдиходами, пропаленими скраю багаття бушлатами, загубленими двопалими рукавицями з брезентовим верхом, вишевкувалися до криголаму, на полігоні група виживання оббігала пости, перевіряла обладнання, між льодистої синяви низько хуркотіли вертольоти, з розвороту перевалювалися на бік, стригли хмари снігової пилюки, вели зйомку валунів на місці близького вибуху.
Напровесні Анна поздоровила з народженням доньки, — звідтоді острах за себе розшморгнувся в ляк за сім’ю, за черемховий смерк біля крайлісного озера, де ставив жерлиці, ждав дужого посмику щуки, Анна в брезентовому плащі виринала з туману, вмощувала сидір на смолистий сосновий пеньок, цілувала його медовими від лісової малини губами; понурість Ігоря викликала підозру в комбата, лікар сказав "це депресія, це скоро мине", а вдома найважче було помічати, як жіноча любов трупішавіє від жалю, вночі на м’ясокомбінаті він розвантажував слизькі туші свиней, насилу впхався на двірника, маючи десять літ відпрацьовувати квартиру, день при дні туманів безфарбно, Анна після роботи чіпляла на балкон його просмерділу тухлятиною кухвайку, доця не тямила говорити, поліклініка направляла по знахарях, сутінками дружина йшла по студентських гуртожитках, розпродувала кращі картини, поверталася білоока від випитого неспокою, потім за сваркою збовкнула: "з ким тобі не ізміняла, неміч"; Ігор стелив матрац на підлозі, не міг зрозуміти, що біль безчестя легший від мук підозри, "безвільна, сплутається, забуде, роздумає", ходив до Лєни, щоб присоромила рідну сестру, та погодилась, Анна звужувала очі: "цить, святенниця, брата згадай", якийсь дідько влаштував Анну адміністратором до готелю, якомусь грузинові, без прописки, але з грошима, приспічило вселитись до Києва, якась кумеклива голова, не інакш Едикова, намовила Анну лишити Ігоря батьківства, мандариновий ґендляр за пару літ здимів до Ленінграду, по суботах Анна виштовхувала за поріг доньку в картатому пальтечку, в цегейковій під підборіддям зав’язаній шапчині і, цілуючи батькову руку, вона ледь розбірливо шепелявила "та-та, та-та"; розпач згубився в забутій на лавочці, дитячій, порейзаній фломастером, книжці, "ніхто так не оббілує, як жінка", забутий жаль осенів на зжовклих армійських листах, розгублених по випадкових квартирах, "головна риса Анни — робити на зло; цікаво, на кого озлівши, злигалася з отим хлопчиною, Андрієм здається", живка порода: може, розсипаним сухим волоссям обтирала находжені, пустельно засмаглі ноги; може, з потерпілими біду амазонками звабливо намовляла скіфських парубків гнати за Дон; може,