Тримаючись за побічень, Андрій махнув розчепіреною долонею, хлопці кивнули, подались до машини, на ходу застібаючи кобури, поправляючи реміння нових портупей.
Поїзд прудко набрав ходу, мелькнув жовтий прапорець у лівиці чергового, машини перед пасастим шлагбаумом, посадка зіллялась стрімкою тасьмою; теплою сироваткою цідиться світло крізь пилюжні, задраєні наглухо вікна, одвернешся від скла і не бачиш, що діється спереду й ззаду, а потяг шпарить між густолистих посадок, гальмує на станціях, тихо рушає, одною дорогою, однаковісінькими коліями предовгу вервечку олюднених вагонів позад нього, пре набитий посилками поштовий вагон, де дерев’яними поличками розтасовано кіпи листів, поздоровчих листівок, предовгий безвіконний вагон у голові поїзда, — і, похилившись, дрімаючи, забуваєш своє місце в біжучому залізному ряду, забуваєш дослухатись до провідника, що вигукує назви станцій, забуваєш нетерпляче перекурювати в тамбурі, бо знаєш: поїзд разом допре до міста безвіконний вагон, заґратований поштовий, оцей плацкарт, велелюдні загальні вагони, тільки бачиш: поменшало світла, вікна сльозяться дощем, земля сивим рядном затулилась від неба, стежки почорніли, і на дротах виснуть буси дощин, коридор заступачено мокрими латками, і в купе підсів новий пасажир: годків тридцять, мокрочубий, мізерний з лиця, протирає носовичком окуляри.
— О! Ви прокинулись. Мене Олегом звати.
— Мене Андрієм.
Олег ногою посунув під обгризений корками стіл пузатого затяганого портфеля, усміхнувся не силувано, лагідно — тонкими губами і прожилками біля очей, — повідав, що є мандрівним філософом звідтоді, як видворили з університету за відкриття й проповідь теорії простору-часу-духовності: скільки літ розбазарено на передрук, на розсилання примірників по журналах, по діячах, до Верховної Ради, в ООН, "шановна Організація Об’єднаних Націй, я, геніальний чоловік, Олег Свитка, послідовник відомого Енштейна, створив глобальну розробку просторово-культурно-часових зв’язків людства, прошу здійснити різномовний переклад і видати для світової громади, гонорар жертвую на голодаючих Африки; Київ-1, головпошта, до запитання, Свитці Олегу", найпильнішим читачем теорії був головлікар обласного психодиспансеру, куди Олега різними похвальбами пробували заманити, що й призвело до мандрів, "світ ловив мене білими халатами".
Олег провадив, що зараз згруповує згадки про козацькі скарби, "жили ж люди, — годі кожному нидіти в своїй в’язниці, на печі, біля жінки, по службах писарських! — запорожцеві все одно, що чужу голову зняв, що свою зоставив, живеш козак козаком, калганівку по куренях п’єш, а тепер понастроювали хат, села понаселяли, нащо це все?", десь було вичитав, у Білій Церкві під храмом Різдва Христового гайдамаки Швачка, Гонта, Початуха-сотник і Гнида, Покотило-десятник, вирізавши Умань, сховали три саки грошей з прикметою: в третьому дереві від підвалини просвердлили дірочку, в дірку для знаку пхнули три червінці, забили кілком, — проти теї дірки неглибоко й гроші"; загорівся Олег розшукати козацьке золото, на випасених овечками могилах затрушував землю цвітом розрив-трави, накопував пригорщі іржавих підків, жовтих ягнячих кісток, увихався по селах, записував перекази від старих людей: "січовики валкою з’їхали до видолинка, воли нездужали витягнути добро, отож прикопали в дубині і пригнітили жорновим каменем: те золото на Великдень горить, очищається, тра шапку чи чоботи кинути на вогняне місце і копати на три штики".
Серед ночі Олег блукав лісом, натикався на світляків, на бузковий жар непритоптаного пастухами багаття, "хіба козацького золота катма?", в ялиновій просіці лось жував мухомора, нашорошував вуха і розгонисто й гулко тупотів лісом, десь зупинявся, кліпав очима від зроненої з молодих дубчаків роси; за дня на лавочці Олег слухав змовницький вишепт дідка, "халупина батьківська на зачаклованому горбі стояла, казав їден знахар, — вищезне рід твій, як не відсунеш хату хоч на скибу, — не послухалися, Мартин в гарячці повісився, Марфа від малярії злягла, Степан провалився з саньми під лід, мене пожежа вирятувала, грім запалив стріху, осьдо другу хату зіп’яв, доживаю віка, а на дворищі старому в голод, коли торгсини на золото торгували, став я ґрунт копати під головешками, бачу, земля поцвілена, зовсім не злежана, ех, такут твою мать, обігнали мене", одна тітка клялась і божилась, що малою бачила у світлиці вогонь завбільшки з решето, "пролетів під сволоком, гепнувсь при миснику, давай батько копати долівку, знаходить червінців жбан, зрадів, перемацує , полою кожуха тре, коли на другий день чолов’ яга заявляється, каже, продай квочку з курчатами, — яка продаж, бери задарма, аби ж знаття, що то нечистий рід випросив: злодії грошву одібрали, сім’ю до немовляти вирізали, я на вишках заночувала і вирятувалась".
За вікном, коли рідшала і вривалась посадка, Андрій бачив зелень ланів, біло паруючих під теплим сирітським дощем, мілкі яруги, перепанахані глибокими, як цвинтарні роваки, меліоративними канавами; річка в жовтих ліхтариках лілій заламувалась в закрут, вигризала внизу крутосхил, дерева поповзом сунули в воду, вцілілі сосни хапали корінням безодню дощу, "от чоловік, як билина, сколихнута вітром, тремтить, шелепоче: відкіль така сила?", в купе підсохнули мокрі сліди, різкіше чулась кислятина мокрої взувачки, запах чайної заварки й диму від провідничої канцурки.
— Вже Київ, — сказав Андрій, помічаючи, як поїзд суне між мокрих безлюдних перонів.
— Я запишу тобі телефон, — Олег черкнув ручкою шестизначний номер, відірвав аркуш блокнота. — Звони після шести, десь зустрінемось, добалакаєм.
— Добро, — склав листочок учетверо. — Тільки тугий на балачку я.
До поштового вагону підкотив електрокар з низкою лязкаючих причепів, дебелий прапорщик у плащ-палатці наопашки курив фільтрову сигарету біля дверей безвіконного вагону, Андрій доганяв поглядом постать Олега — куций, з надірваним хлястиком френчик, куці, підсмикнуті до кісточок штанчата; було важко забалакати в людському гаморі.
27
Ні в метро, ні в тролейбусі Андрій не знав, що казатиме Наді, повертаючи гроші за костюм, проте, тільки-но ступивши на паркову алею, де безвітряний дощ ворушив густолистя, тільки-но відкинувши долонею мокрого чуба і простя— гуючи паспорт старому вахтерові з приклеєною до верхньої губи цигаркою, зрозумів, що проситиме вибачення.