Поєднання наївної юності з недосвідченістю, а також із неймовірною вродженою обдарованістю, силою, відвагою, відданістю, оригінальністю й дивацтвом, пояснює всі вчинки Жанни і робить її правдоподібним історичним та людським феноменом, заперечуючи як ідеалізовані романи про неї, так і надмірний скептицизм.
Образ дівчини в літературі
Англійським читачам, мабуть, цікаво знати, як саме зайва ідеалізація та протест проти неї відтворені у найбільш відомих книгах про Жанну. У першій частині шекспірівської чи псевдошекспірівської трилогії про Генріха VI Жанна виступає одним із головних персонажів. Її портрет в цьому творі настільки ж вірогідний, як і описи Джорджа Вашингтона в лондонських газетах 1780 року, чи Наполеона в 1803 р., чи німецького кронпринца в 1915 р., чи Леніна в 1917 р. Тобто все — перебільшення і брехня. Складається враження, що коли драматург спробував створити гарний та романтичний образ Жанни, обурена трупа заявила, що англійський патріотизм не знесе романтизації французького переможця англійських військ, та поставила ультиматум: щоб п'єса пішла, треба згадати всі звинувачення проти Жанни і підтвердити, що вона їх дійсно заслуговувала. Цілком імовірно, що так і було, але є ще одна причина, яка може пояснити, чому на початку Жанна постає як позитивна героїня, що особливо виявляється в її красномовному зверненні до герцога Бургундського, та звідки береться відверта брехня у заключних сценах. Цією причиною може бути те, що Шекспір підкоригував перші розділи п'єси, яка спочатку була суцільною брехнею. Оскільки твір написаний, коли драматург тільки-но починав вправлятися зі словом, перелицьовуючи старі сюжети, ще до того як сформувався та утвердився його власний стиль, з'ясувати правдивість цього припущення неможливо. Його руки майже не впізнати в п'єсі — поганенькій і досить вульгарній; але можливо, він спробував пом'якшити власний провал, надавши крихітку чарівності образу Діви.
Два століття потому ми натрапляємо на "Орлеанську діву" Шиллера, вкинуту у відьомський казан бурхливого романтизму. Жанна Шиллера не має й краплі спільного зі справжньою Жанною, та й із жодною живою жінкою нашої планети взагалі. Єдине, що можна сказати, говорячи про драму, — вона зовсім не про Жанну; важко навіть повірити, що автор писав про неї, адже в Шиллера, не змирившись з вироком про спалення, вона помирає на полі битви.
Перед Шиллером був Вольтер, котрий спародіював Гомера у своїй сатиричній поемі "La Pucelle" ("Незайманка"). Зараз модно з глибоким обуренням морщити на неї лоба, як на безсоромний наклеп, і я, звичайно, не збираюсь виправдовувати цю поему чи заперечувати її непристойність. Однак метою Вольтера було не зобразити Жанну, а висміяти впень інституції та звичаї його часу, які він справедливо ненавидів. Він зробив Жанну посміховиськом, але не останньою нікчемою або (до певної міри) відвертою повією; з Жанною він ще обійшовся досить гарно, у порівнянні з тим, як глузував з Гомера, св. Петра, св. Даниїла та хороброго Дюнуа і наскільки непристойно змалював інших героїнь. Особисті авантюри героїв — настільки несамовиті й настільки гомерично-далекі від історичної достовірності, що ті, котрі беруть їх на віру, просто виставляють себе повними Пексніфами.[10]
Семюел Батлер вважав "Іліаду" сатирою на грецький шовінізм та релігію, написану заручником чи рабом, і "Орлеанська діва" робить його теорію майже переконливою. Вольтер представляє Агнесу Сорель, коханку дофіна, з якою Жанна ніколи не зналась, жінкою з поглинаючою пристрастю до непорочної любовної вірності, котра за іронією долі постійно потрапляє в руки розбещених покидьків та зазнає найжорстокішого насильства. Битви, в яких Жанна летить на крилатому ішаку, чи в яких вона, несподівано заскочена без одягу, рятує Агнесу, рубаючи мечем своїх противників, викликають тільки сміх, як, без сумніву, і було задумано автором; можливо, така безсоромна непоштивість п'єси менш безглузда, ніж сльозоточива сентиментальність Шиллера. Звичайно, Вольтеру на слід було заявляти, що батько Жанни був священиком, та коли вже йому закортіло знищити до тла французьку церкву, він зробив це без жодних вагань.
Поки що всі літературні образи Діви були легендарними. Публікація Жуля Кішра 1841 року, основана на звітах про судовий процес та подальшу реабілітацію Жанни, по-новому розставила акценти в даній справі. Ці абсолютно реалістичні документи викликали справжній інтерес до Жанни, чого так бракувало у пародіях Вольтера та романтичній маячні Шиллера. Взірцевими наслідками цього інтересу в Америці й Англії є твори про Жанну пера Марка Твена та Ендрю Ланга. Саме завдяки Кішру Марк Твен став відвертим шанувальником Жанни. Пізніше інший геній, Анатоль Франс, відреагував на хвилю ентузіазму, викликану публікацією Кішра, написавши "Життя Жанни", в якому доводив, що ідеї Жанни були їй намовлені духовниками, а її військовий успіх пояснювався вправним маніпулюванням Дюнуа, що використовував її як "mascotte" (тобто амулет); коротше кажучи, Франс заперечував її обдарованість як політика і полководця. Прочитавши таке, Ендрю Ланг аж побагровів з люті й у помсту Анатолю Франсу написав інше "Життя Жанни", що слід читати як доповнення попереднього. Ланг без жодних труднощів довів, що обдарованість Жанни є незаперечним фактом і не може пояснюватись як ілюзія, навіяна священиками та солдатами.
Можна припустити, що Анатоль Франс був парижанином з мистецького світу і для нього жінка з чоловічою логікою та статурою аж ніяк не вписувалась у рамки можливого, хоч такі жінки переважають у провінційній Франції та діловому Парижі, тоді як Ендрю Ланг був шотландським вченим, а шотландці знають, як багато жінок роблять чоловіків підкаблучниками. Все ж таке пояснення не переконує мене. Я не вірю, що Анатоль Франс може не знати того, що відомо всім. Якби ще всім знати стільки, як він! У його роботі відчувається явна антипатія. Він не налаштований проти Жанни, а радше проти церковного духовенства, проти містики, і за своєю природою ніяк не може повірити, що колись справді жила така людина як Жанна.
В Жанні, закутаній у спідниці до самої землі, як жінка Ноя з ковчега, Марк Твен ніби намагається поєднати Баярда з Естер Самерсон з "Холодного дому", зробивши з неї бездоганну американську вчительку в латах.