Джордж Бернард ШОУ
СВЯТА ЙОАННА
П'єса-хроніка на 6 дій з епілогом
Пролог
Жанна — справжня і вигадана
Жанна Д'Арк, сільська дівчина з Вогези, народилась близько 1412 р.; у 1431 р. її спалили за єресь, чаклунство і шахрайство, за модою 1456 р. — реабілітували, в 1904 р. піднесли до преподобної, в 1908 р. — оголосили благословенною, і нарешті в 1920 р. — святою. Вона — звичайнісінька постать серед святих воїнів католицької церкви та найдивакуватіша фігура серед ексцентричної знаті середньовіччя. Хоч і вірна та набожна католичка, призвідниця хрестових походів проти гуситів,[1] вона однак стала однією з найперших протестантських мучениць. Також вона була одним із перших апостолів Націоналізму та першим французьким практиком наполеонівського реалізму у військовій справі, на відміну від спортивно-романтичних лицарських маневрів тодішніх часів. Вона була піонером раціонального одягу для жінок, і як два століття потому королева Швеції Христина, поминаючи вже Каталіну де Ерузо та безліч інших невідомих героїнь, котрі видавали себе за чоловіків, щоб служити солдатами та моряками, вона відмовилась прийняти звичайну жіночу долю і одягалась, воювала та жила як чоловік.
При тому, з якою силою вона вміла відстоювати свої переконання, адже саме за це стала відомою на всю Західну Європу, ще навіть не вирісши зі своїх "…надцяти" (вона з них, до речі, так і не виросла), анітрохи не дивно, що її засудили до спалення за нібито скоєні державні злочини, за які ми тепер і не караємо, та насправді — за нестерпну нежіночність. Ще вісімнадцятирічною дівчиною у своїх претензіях Жанна перескочила найгордовитішого папу і найзарозумілішого імператора. Вона заявляла, що є послом і повноважним представником Господа — посланцем Переможної Церкви, який спустився на землю в людській плоті. Вона зі зверхньою поблажливістю ставилась до власного короля, а також закликала англійського короля до каяття та послуху її наказам. Вона повчала, перекрикувала і заперечувала державних діячів та прелатів. Зневажливо фиркаючи на плани генералів, вона сама вела їхні війська до перемоги. Вона не приховувала свого безмірного презирства до офіційних заяв влади, а також до тактик і стратегій військового департаменту. Народися вона мудрецем і монархом, в чиїй особі злились найвища влада та найвидатніша династія, далекосяжність її намірів дратувала б так само, як наміри Цезаря дратували Кассія.[2] Та оскільки вона була вихідцем з простолюду, панувало тільки дві думки стосовно неї. Одні вважали її дивовижною, інші — нестерпною.
Жанна і Сократ
Якби Жанна була злою, егоїстичною, боягузливою або тупою, вона б стала не найпривабливішою серед усіх історичних постатей, а найогиднішою. Була б вона достатньо зрілою, аби зрозуміти, який вплив мала на чоловіків, котрих принижувала своєю правотою щоразу, коли вони помилялись, якби навчилась лестити та вміла з ними обходитися, вона могла б дожити до такого віку, як і королева Єлизавета.[3] Тільки ж вона була занадто юною, занадто неотесаною та недосвідченою, аби володіти всіма цими мистецтвами. Коли чоловіки, яких вона вважала дурнями, починали сперечатися з нею, вона не добирала слів, ясно даючи зрозуміти, що саме про них думає; при цьому в неї було достатньо наївності, аби розраховувати на їхню вдячність за те, що вона наставила їх на путь істинний та врятувала від лиха. Видатному уму завжди важко збагнути, яку лють викликає у йолопів викриття їхньої тупості. Навіть Сократ з усім своїм досвідом не захищав себе в суді, розуміючи безнадійність справи проти люті, що накопичувалась роками, та невідворотність своєї смерті. Якби його позивач народився 2300 років потому, то міг би бути просто одним із міщуків, котрі в годину пік їздять у першому класі лондонського приміського потягу; які свідчення міг він дати проти Сократа, окрім як зізнатися: його дратує, що він і йому подібні виглядають повними ідіотами щоразу, коли Сократ розтуляє рота! Сократ, сам того не усвідомлюючи, був настільки паралізований своїм же розумом, що навіть не міг збагнути суть обвинувачення. Він геть виснажився, доки зміг довести, що був гідним солдатом та людиною благородного життя, а його позивач — задиркуватим дурнем. Він навіть не підозрював, який страх і яку ненависть викликав у людей його проникливий розум, що насправді служив тільки добру.
Порівняння з Наполеоном
Якщо Сократ був настільки наївним у свої сімдесят, то можна уявити, якою наївною була Жанна у свої сімнадцять. От тільки Сократ був людиною аргументу, виважено та делікатно оперував думками інших, тоді як Жанна була жінкою дії і з безмірною жорстокістю оперувала їхніми тілами. Саме тому Сократа терпіли так довго, а Жанну знищили ще до її повноліття. В них обох надзвичайна обдарованість поєднувалася зі щирістю, доброчинністю та людинолюбством, і вони обоє стали жертвами лютої ненависті, так і не збагнувши її джерела. Наполеон також був надзвичайно обдарованим, та не був ні щирим, ні безкорисливим, і не мав жодних ілюзій щодо своєї популярності. На запитання: "Як світ сприйме вашу смерть?" — він відповів: "Зітхне з полегшенням". А от геніям, які не бажають ані зла, ні шкоди людям, важко усвідомити, що ці люди, проте, їх ненавидять та прагнуть знищити, бо присутність когось кращого, по-перше, боляче муляє відчуттям власної марності, а по-друге — викликає страх. Страх, у тому числі перед вищою особистістю, штовхає людей на відчайдушні вчинки й досі залишається нерозгаданою таємницею. Такий страх іще гірший, коли згадана особистість не має офіційного статусу, який би чітко визначив чи міг дати хоч якесь уявлення, чого від неї очікувати. Страх перед Іродом і Пілатом чи Анною і Кайафою[4] обумовлений їх правовою і світською владою; з таким страхом можна жити, адже це — навіть дещо корисний страх перед покаранням за певні порушення, а от жити зі страхом перед надприродними здібностями Христа виявилося цілком нестерпним, тому ті, хто так і не збагнув його благодійності, щосили волали: "Розіп'яти його!"
Сократа напоїли отруйним зіллям, Христа розіп'яли, Жанну спалили живцем, тоді як Наполеон, хоч і ув'язнений на Св. Елені, та все ж помер у ліжку; отже, природна смерть багатьох титулованих негідників, котрі хоч і вселяли жах, але не мали за собою нічого містичного, доводить, що бути святим значно небезпечніше, ніж завойовником.