Або, кажучи інакше, це сліпе борсання людей, які не хочуть визнати себе анахронізмом, — промовила, досі мовчавши, Оксана Олексіївна.
Дядько Сашко, як видно, втратив терпець і зірвався із свого крісла та заходив по їдальні, брязкаючи острогами.
Як ви мені остогидли, до чорта, з цим своїм верзінням і патяканням. Ти — Ларусю, і всі ви — панове, дворянчики що каються... Щоб вас дідько взяв, пробачте. Анахронізм!.. Проблеми — дилеми!.. Молодець той ваш Немирич, честь йому і хвала, коли б тільки навчив вас розуму нарешті! Всюди і завжди існувала і існує шляхта і вона веде націю на вершини духа. Сто раз правий цей ваш Немирич! Коли чернь з вашим Кромвелем підняла ворохобню в Англії, хто стояв муром при королеві Чарлзові як символові великої нації! Дворянство і ніхто інший! У Франції, тій вашій революційній Франції, яку ви так обожнюєте, чи не роялісти, життя віддавали, щоб короля рятувати від гільйотини? А Вандея? Чи не боролись там під білими лілеями патріоти Франції?..
Видно, друже, що ти читав "93-ій рік" Віктора Гюго, — засміявся пустотливо Абаза.
Я читав, братіку мій, не тільки Віктора Гюго, який, до речі, був такий як і ви всі, нікудишній лібе-ралик і підлабузнювався до революціонерів. Ти думаєш, що гвардіонці, як я, не читають книг? Але розумних, я читаю і Сореля, і Ніцше, і Шпенглера...
Лейтенант Абаза налив собі ще одну чарку..
— Ґвардіонець, а, дивись, який завзятий... Дядько Сашко запалювався дедалі більше.
Яка нісенітниця, — скрикнула тітка Лара, — ти ще будеш захищати тиранів, невігласе!
Не я, не я, а всі чесні громадяни держави! А хто зламав революцію 1848 року в Австрії хоча б — тріюмфально поглянув дядько Сашко по всіх присутніх, — верховинці Тиролю, моя пані! А наша Галичина, наші "тирольці Сходу", чи не так, пане, Мирославе? Не стояли вони при найяснішому цісарю?
Пан Мирослав тихенько сидів окрай столу.
Це надто складна справа, пане поручнику, — сказав він притишено, — народ наш і нині, як і під час "весни народів", настільки пригнічений визиском і тиранією панівної верстви, що мовчить, проте — до часу. А наші політики хотіли б невтралізувати польсько-магнацього гегемона в Галичині уклінним лоялізмом щодо Відня...
1 ви побачите, — скрикнув дядько Сашко, — що коли б була війна, то ваші погноблені і експлуатовані отим гегемоном земляки утворять галицький легіон, щоб захищати Габсбурґів...
Поляки вже творять, — озвався пан Крученюк.
Ні, прошу панства, — тихо промовив пан Мирослав, — це буде не для захисту Габсбурґів, а для організації кадрів для майбутньої всеукраїнської армії... Тимчасом у нас є людина, яка — одна в повній осамітненості, важить більше для українського відродження ніж стотисячні армії...
Хто ж це такий? — поцікавився лейтенант Абаза.
Іван Франко, — ще тихіше сказав пан Мирослав, — каменяр, що прорубав скелю...
В кімнаті настала тиша. А тітка Фламінго тихцем, наче про себе проказала:
...І повстане Україна, Велика і вільна, Від Кубані по Сян-річку, Одна й нероздільна...
А тітка Лара палко і глухо — озвалась біля вікна:
... А що кров не зможе змить, Спалимо вогнем то! Лиш боротись — значить жить! Vivere memento!
— Так, — повагом озвався Василь Михайлович,
— Франко це велика людина; після Шевченка — це найвидатніший письменник України...
Дядько Сашко відкинув сердитого чуба і брязнув острогами.
Досить цієї літературщини, досить цього пана-хидного скиглення і революційно-бунтівничих афоризмів. Анахронізм, це, до чорта, все це ваше неві-глаське падькання біля народу, дурисвітське ідеалізування мас, упадання біля найменшого брата, який вам підпалює скирди і чвораки, мої панове! А ви навколішки стоїте: о, народе! Каємось, каємось! В чому, за що? Перед ким? Винні ми в тому, що народились у панських покоях, а не під стріхою? Я б цю вашу літературщину — оцих усіх плаксіїв Олесів, прогнав би до лисого дідька... Ви думаєте, я не стежу за українською літературою? А хто я такий, не українець? Тільки я хочу не скиглінь, а мужнього слова, розумієте?..
Немирич, Немирич... озвався глумливо Абаза;
— він мас, бач, вже неофітів, дивись на нього...
— Не бійся, у мене є і власні думки, з пересердям продовжував дядько Сашко, — я вимріяв собі не роз-ліричену Україну, а державу, що є початок і кінець усього. Не безкраї обрії півночі, але південь буде перлиною світу, а перлина — пе Україна, це Степова Еллада, ви розумієте? Це продовження Боспорського царства, імперії Мітридата, це могутній Київ, шо буде третім Римом!
— Фантасмагорія, — вигукнув Абаза. Інші мовчали, заслухані.
— Вигукуй собі скільки хочеш, Абазо, — продовжував дядько Сашко, — ти там бовтався у Жовтому морі, а я перебув революцію 905-го року і багато дечого збагнув. Хто ж, скажіте, буде основою цієї держави, що постане як Фенікс з попелищ? Га тільки ми, що колись захищали київську Золоту Браму від половців, татар, литвинів, поляків... Та цей наш невдячний народ, перед яким ви падаєте ницьма, давно не існував би, коли б не ми, панове дорогі! Це ми —давня княжа дружина, бояри, шляхта, кращі люди, ми "королівські сини", зберегли Україну. І після цього ми — анахронізм! Ми соромлива проблема, ми, що маємо, як каже Василь, зрікатись, самі себе? Ні, панове, годі, пора схаменутись. Я сам схаменувся! Я прозрів за одну ніч, коли бачив оте полум'я, що є тільки видимим знаком анархії. Я хочу великої України, я хочу Третього Риму...
Дядько Сашко трохи загикувався, ще з давен, але це тільки посилювало враження його слів, яких ніхто не чекав від нього. Схвильований, він нарешті замовк. Тітка Катря, завжди біля рояля, вдарила кілька акордів войовничого маршу з "Фавста".
— Немирич, — раптом вигукнула тітка Лара, що неначе від холоду, хоч надворі було духмяно-душно, тулилась в хустку, бо вона аж тремтіла, — все той самий Немирич, злий геній Рославців! Так, я також була зачарована ним, але я також прозріла: Немирич! Всі його ідеї, всі його спасенні концепції це облуда. Це спроба, розумійте мене, рятувати те, що тут на Україні втрачене назавжди, те, що ніколи не повернеться, те, що, коли зірветься хуртовина, щезне без сліду. Немирич — це хитрезний варіянт Сєнкевичів, Шуйських, Матейків всіх тих, які судорогово хотіли б завернути історію всп'ять. Вогнем і мечем? — Ні, це вже минулося. Отже треба чаклувати облудою. Для України, гадаєте ви, ота вся його містерна конструкція якоїсь мітичної держави, Церери, молоком і медом текучої? Ні, мої панове, Україна для Полонії, для Речіпосполитої Ягайлонів і Ваз, — це його мета, бо Немирич — це поляк і польський Валленрод!