— Так, — сказав Олелько, — я знаю, що я буду таким, а не іншим.
Батько ще ніколи не говорив з ним так, як того вечора, елегійно, але впевнено.
XXIV
Проте всі в Рославичах, довідавшись про щезнення Тріада, твердили, що він десь поблизу, але, де саме, ніхто насправді не знав. И дивна річ, хоч його вже не було на овиді, а все ж його химородна присутність тяжіла на усіми, від того народжувався неспокій, люди легко скипали, ставали чомусь осино-злющі. Як на те жнива, що передбачались незабаром і спекота як пожежа сприяли непокоєві. Повітря начебто стояло, дихати було важко, репалась груда, білим пилом взялись дороги, кришився кремінь, Горинь спав на низьких дунаях, де-не-де пересихали броди. Переднівок робив своє: грошей було у всіх
обмаль; дехто почавши жати наоспіх, попереду всіх, віз змолочене зерно до Межиріччя, але ціна в млинах платилась невисока, господарі, ті з бідніших, з пересердя жбурляли шапками об землю; по коршмах пито, а, коли вози повертались додому порожняком, з-п'яна лунали пісні, інколи солдатські, рекрутські, сороміцькі; міщани легко спалахували, задирались по передмістях з кожним, хто проїздив. Але це ще не була біда. Казали, що на Поліссі люди таки справді живуть надголодь, а посуха така, що всі річки — Турія, Лань, Уборть, Яселда, Стоход пересохли, а ліси ні з того ні з сього займались полум'ям самі; поліщуки йшли гуртами на заробітки й то запівдарма, оце була нужда, говорилось, не тутешня. Василь Михайлович заспокоював громаду, казав, що все вирівняється, дати тільки час, до осені, а тоді ціни підуть вгору і хвилювання потахне, але й йому самому було непереливки: пшениця де-не-де висипалась, не дождавши жнив. Й як на те, дві скирди й у Рославичах пішли з вогнем. Лаврич-Вогонь, як казав дядько Сила, гудів тоді прелюто цілу ніч; щастя, що ніч була безвітряна, розімліла. Але зате як метнула вгору кармазинові крила, то черкали аж хмар, у садибі було видно як удень. Хотіли було їхати з бочками та відрами, але Василь Михайлович тільки махнув рукою, поки доїхали б, там згоріло б усе до тла. Він похожав по подвір'ї та поглядав, щоб, бувало, не перекинулось на будинки, а челядь охала й причитувала, кого-як-кого, але рославицьких панів палити то й Господь нікому не велів би.
— Тільки вірте їм, — говорив дядько Сашко в'їдливо, — ось маєте ваш боголюбний народець. Коли б Василь не ліберальствував усує, а призволив би на постій драгунів, то не було б турбот... Навіть Оксана Олексіївна зніяковіла й не кидала докірливих поглядів на дядька Сашка та на інших; народ таки справді виявився невдячним.
"Це за те, що Петрусь за цей народ так карається^ — тільки зітхнула пані Ольга. Василь Михайлович зачинявся у себе в кабінеті і до півдня не виходив. Може за цю ніч виявилася вся безглуздість так залюбки і здавен леліяних оман. Василь Михайлович і сам у студентських часах ув'язувався в нелегальщину і тільки задля сім'ї відійшов від цих непевних справ, а, всеодно, скільки оце років тяжіє над ним підозріння щодо невластивих його станові думок. В повіті він ще замолоду вславився смілими поглядами, критикою уряду та горінням для селян. Колись сам, прилюдно в Межиріччі, перед губернаторським будинком, батожищем смагнув п'янчужку-поміщика Чепуркевича, що сумував за кріпаччиною, знущався з челяді, заморював голодом батраків. Дбав Василь Михайлович і про школи і про земство, бувши в комісіях по набору рекрутів, неодно-го врятував від солдаччини, допомагав кому міг, хто тільки попав у біду — сиротам, вдовицям, погорільцям, малоземельним...
Ліс рубають, тріски летять, — вийшов він до кабінету на сніданок, смутно усміхнений — на народ гніватись нема чого, може це й не його рук діло...
Тріада може скажеш, — спалахнула тітка Лара і всі принишкли, прочуваючи ще більшу шуру бу-РУ-
Не обов'язково Тріада. Ти знаєш мою звичку нікого не звинувачую, коли нема доказів, автім не велика честь для народу, якщо б це був він...
Дивна річ, — озвалась тітка Лара, — а чого чекали ви, мої панове, хто, б то не був підпалювачем? За масові карання різками, як це було на Полтавщині, за безправні набори у рекрути, за ваші поташні заводи, цегельні, цукроварні, що ростуть мов гриби — чиїм коштом? За безземелля, за голод на Поліссі і на Білорусі, за епідемії, хю відповідає, Василю'.' Певно, що не ти і не я, не Ольїа і ніхто з нас. правда ж? Система, скажеш, не пани, бо між ними є добрі, ось, мовляв, як ми. Дарма сам кажеш, рубають ліс і ріски летять. И будуть руба і и і вирубають до решти, до пня...
І нас вирубають з тим лісом, тихо озвалась пані Ольга.
Та й нас, звичайно, — спалахнула тітка Лара, не турбуйтесь, овець від вовків не відділять, авгїм може й ми не вівці, а вовки, такі ж самі, тільки в овечій шкурі...
Які ти нісенітниці плетеш, Ларусю, — зморщилась пані Ольга і розкурила цигарку, — ви дивіться, люди, звідки у неї така лють взялась...
Це пристріт від вогню, — засміявся лейтенант Абаза, — наливаючи собі чарку калинівки з графіна, це пожежа так розхвилювала панну Лару...
А так, коли хочете, — сказала тітка Лара, — я дивилась на це пожарище й, коли бушував вогонь, думала собі увесь час: нам би всім, рославицьким, я маю на увазі, в тому полум'ї очиститись, з усіми нашими ілюзіями, маріннями, сподіваннями, з нашими примхами і невеличкими грішками, згоріти б нам у тому вогні...
її слова без шаління і пересердя, тихі і лагідні, впали як видзвін срібла в кімнаті і ніхто, хоч як не дивно, не глузував...
Що ж, промовив стиха Василь Михайлович, —— може й правда твоя, Ларусю. Я самий нічого іншого не хотів би, а тільки осьтак — роздати всю землю мужикам, зректися усього і стати собі звичайним тихим чоловічком, без усяких турбот, без усяких вагот...
Шкода, що Немирич якось відбився, — підійшла пані Ольга до вікна і дивилась на заграву, що в ній багрянів, випливав з ночі кармазинним шатром
увесь сад, — серед вас усіх Немирич один — справжній шляхтич і пан; всі ви якісь жалюгідні з вашим во-гнеочищуванням, каяттям і самобичуванням...
До чогось ми, Ольго Антонівна, не доросли, а щось переросли, гай-гай, — озвався із свого кутка, знявши з короткозорих очей окуляри пан Крученюк, — все це велика проблема, їй же Богу, це суспільно-історична проблема, це головна дилема епохи...