Олелько, до речі, мене тривожить. Ще важко сказати, що з нього буде. Він, без сумніву, романтик, тобто людина як і ми всі, навіщені "історицизмом", поготів приречені на те, щоб бути зайвими в цій добі і на цій землі.
Обличчя його, якби з картин Ель Ґреко, загадкового критянина. В ньому мало плотського — воно завжди якби відсвічує все той самий таїнний світ, що не належить ні до небес, ні до землі. Олив'яні впадини в вилицях і щелепах, землисто-попеляста шкіра, дегенеративний ніс, вся голова витягнена, якій бракує тільки мережаного коміра, щоб нагадувати молодих сеньорів з Толедо чи Севіллі, що їх, зібраних молитовно в соборі дель Рейос, в блакитно-лілейних хвилях світотіней іноді осяюваних виблиском мечів чи блискавиць, змальовував майстер. Можливо, що це печать бунтів душі, розпачу, сумнівань, питоменних юності. Може він виросте, обважніє й стане зовсім звичайним собі наслідником Рославичів і проводитиме час в полюваннях та в поїздках на ярмарки, у виплекуванні нових сортів пшениці. Але, хто це все може знати? Ми всі стривожені, нашошорені, прислу-ховуємося до підземних гуркотів, прагнемо знайти своє місце серед цього мертво-камінного підсоння, освідомлюємо собі, що щось розколюється в нашій надто древній душі, що тріпоче вона крильми, мов зранений лебідь, зрошується багром крови, й даремно б'ємося у грати кліті, що нею є наша гадана вибраність. Скільки ж доріг перед нами, залишеними на розпуттях?
А може досвітні вогні деінде? Розумом відчуваємо, що наше спасения в землі, в повороті до грунту, як каже пан Богдан, до первинних джерел племені, до бескетів біології, які нам видавалися [в це сторіччя розуму] тільки тваринним атавізмом. Щасливі ті люди, хочби з тих Рославич, що за барканом нашого саду: в тому п'янкому шепоті селянських садків, де існує щироземна, первинна, лірично-тваринна любов, у дівчат з в'янучими голосами й у чоловіків, що їх обійми такі міцні. Щасливі ті, що з землі свою силу придбали і нехитро, але віковічно-мудро живуть — від хрестин до весіль і похоронів та тризн, від весняних пролісків до стиглого пшеничного колосся, від Купала до Покрови. Ріка, блискавиця, борона — сестра їх; грім, бір, лан, плуг — браття. Коли б ми хотіли бути такими, нас заморозив би всеодно наш критичний розум-біс, що ослаблює нашу волю, нашу жагу до життя. Ми — нікчемні, нецьогосвітні, ми бліднучі тіні. Ми гаснучий світ, ми привиди, що танцюють на тлі зловісної музики пишних бундючних балів великого світу анахронічних імперій приречених на загибель як Персеполіс, Рим, Візантія...
... Тріадо — куситель. Тріадо — біс. Він підстерігає, вистежує мої думки, він скрізь чатує на мої сум-нівання, на мою розпач невирішеної — куди йти на розпуттях велелюдних? Він зазирає безжально, невігласом глядить у душу трепетного лебедя. Він виринає іноді в чистому, схвильованому вітром полі, коли я йду стежкою, де волошки і маки. Він лякає мене, коли я сиджу з книжкою в саду, а він нечутно розхиляє гілля яблуні й впирається в мене своїм поглядом. Раз, глибоко, в лісі, їдучи з Богданом, ми зустріли його на лісовій доріжці, коли він ішов, мабуть від Филимона, того, що стереже ліс по цей бік шляху, старого полісуна. Він ішов запилений, босий, в ску-фейці, з книжкою, прив'язаною чомусь мотузком до шиї, з ґерлиґою; не то Григорій Сковорода, не то святий Серафим. А скоріше, спалюваний жагою святий Єронім, що проходив навіть повз свою сестру, потупивши очі. Я знала, що він спинився й дивився нам услід, так самісінько, як він дивиться на мене з-поміж гілля в саду, чи тоді — в полі. "Юродивий, Божий чоловік, філософ Хома Брут". "Я маю завжди нестримне бажання, — сказав крізь зуби пан Богдан — коли бачу цього чоловіка, смагнути його стеком по пиці". "Це я вже чула — сказала я: ваша ненависть до нього просто незрозуміла, чи не зв'язуєте з тим якоїсь нової візії". "Ні, це ясно як день — сказав Богдан; це промітка людина, яка посідає декілька інкар-націй і до подробиць обдумує кожний свій рух, важить кожне своє слово. Це ледар або шатун, як кажуть на таких у Великорусі. У нас на Україні ви не зустрінете таких типів, це продукт не нашої культури, не південного світу. Зайда напевно. Це, якщо прийняти вашу тезу про юродивість. Але я скоріше вважав би його дейнекою, чи конокрадом". Раз назавжди треба виключити цю тему з наших розмов. Тим більше, що Тріадові справді властива здібність трансформацій. Він — є, і його нема. Раптом здається, що його ніколи й не було, що це тільки — щезник, витівка уяви, але ось він знов і плоть його й мінливі очі, се-ряфічно — холодні, а інший раз — пломінні. ... Я була коло старої криниці, під дубами. Передгроззям насичений увесь вечір. Небо фіолетне, з різними блідо-зеленими затоками. Ще далеко-далеко котились за обрій зірниці. Шелестів лист. Я побачила його відбиття в чорній воді. "Тріадо, — сахнулась я
— що ви тут робите?" Він потупив очі. Він страхітливо схуд в цей вечір, може в цю одну мить.
— Ви не знаєте однієї бувальщини, — сказав він, притулившись обличчям до конара; я не знаю, чи він відповідав на моє питання, чи так собі, імпровізував;
— можете вірити, може ні. Ось був я в одному чернечому скиті, на Кубані, серед скель, серед гір; тільки хмарки пливуть над верхами; був там один старенький монах, святий, сказати б, без однієї руки, тобто ні пальців, ні долоні, тільки чорне цурупалля одне, та й огидне ж яке! Так ось його в молодості, коли він постригався в монахи, спокушала одна перелесниця, вивірювала. А це була дияволиця, хочете знати. "Приложи, каже, святий отче, свою руку до моєї груді і втиши хуртовину в мені, бо серце моє потах-ає, так за тобою вбивається, так бо тебе я покохала". Грудь її була неторкана, дівича, лебедина і зовсім не хвора вона була, а тільки спокушала юнака, що посвятив себе. Та ще не зовсім відрікся від цього світу. Поклав їй руку на грудь і вогонь у ньому спалахнув, так бо боровся з дияволом цей праведник. А коли збагнув, що злого духа не поконає, другу руку поклав у вогонь, поки рука його не згоріла і не зітліла. Ось тільки таким чином погасив він похіть свою плотську.