— первинне повстання духа". "Це навіть красиво, — скитський ренесанс!.. Але, що тоді з Сократом, Декартом, Спінозою?.. Первинне, що ви його пробудите, матиме ознаки релігії, фанатизму..." "Цілком слушно — можете назвати його хоча б елітаризм, месія-нізм, націоналізм, для яких всяка так звана свобода думки, сумління в стилю Сократа, демократія і все тим подібне будуть цілком зайві. Декарти й Спінози будуть потрібні згодом, коли вляжеться перша хвиля онови. Але вони будуть потрібні тільки для експансії племені переможців". "Точніше сказавши — для імпе-ріялізму". "А чим вражає вас це? — посміхнувся він; ось англійські поети, такі як Кіплінґ співають виразно: "Боже, дякуємо Тобі за те, що Ти вчинив нас могутніми, але ми хочемо бути ще могутнішими..." Чи це не мужня одвертість? Охоче вмру, затикаючи прапори моєї вітчизни десь на склонах Паміру. Що мені по терпіннях якогось китайського кулі чи бідолашного метиса на плянтаціях кави, коли йдеться про велич мойого племени, моєї держави, моєї імперії?..."
Цинічність його приголомшує. Мені буває ніяково, коли ми їдемо з ним верхи, як не як тільки для власного дозвілля, а косарі, обливаючись потом, за мізерний гріш, від сходу до заходу працюють у шкварі. Або ті жінки, що раз зустріли нас у лісі й з жахом та ненавистю в очах, утекли: вони збірали в панському лісі ломаччя. "Яким правом, — говорила я йому; ми що нічим зрештою не різнимося від цих людей, користаємо з цього дозвілля? Чи не соромно нам у цей освічений вік бути дідичними майже рабовласниками?" Богдан зареготався: "Я народжений паном й мої батьки були панами — ось і різниця моя з усіми іншими, до яких мені нема ніякого діла. Наша землевласність послана нам з-гори, Богом дана й віками потверджена. Ми діти нашого клясу й тим будьмо горді. Може й я волів би сидіти в університетській бібліотеці та готуватись до габілітації, але ось бачите я повернувся до предківського грунту, бо я останній з роду Немиричів..."
Не гадаю, щоб була в тому поза. Він, дійсно, пан з костей і крови. Його можна було б пізнати в юрбі, хочби він був зодягнений в лахміття. Обличчя його
кондора-конкістадора, степового орла. Прадавня кров б'є в б'ючках під блідосмаглявою шкірою. Він
"довершений кавалер", в кожному слові й в кожному русі. Обдарованість його надлюдська й це різнить його з-поміж галайстри "довершених кавалерів" нашої околиці, але пустопорожних і дурних мов осляче копито. Очі його завжди палають ізсерединним вогнем, а проте він тримає себе так, наче всі його пристрасті і всі його хотіння були опанцирені. Ми зустрічаємось, як звичайно, на межі між Зорянкою й Вщи-жем. їдемо лісовою дорогою, левадами й ярами, іноді — поряд, іноді я випереджую його. В лісі — багряний присмерк, сонце за соснами; співають дрозди, кують зозулі; дорога переходить в доріжку, в'ється ча-гарником-орішником, круто злітає в яр, порослий па-пороттям і синіми дзвониками. "Сім'я ваша відзерка-лює декаданс аристократії — говорить він стиха — вона шляхетна, але пройнята недугою сторіччя — лібералізмом. Я боюсь за неї..." "Й за мене?" — питаю
** ....
я. "И за вас", — дивиться він мені в вічі, — "ви можете наробити безліч дурниць якраз через ваші сумні-вання. Будьте як одержима. Навіть помилки — тільки ваші. Ніколи не знайте каяття. Кушення черні — це тільки симптом упадку й слабощів. Будьте безжальні й могутні, навіть у своїй правоті. Не шкодуйте нікого ніколи. Краще вбийте!" "Це філософія равбріт-тера, кондотьєра, корсаря, коли хочете" — кажу я. "Можливо", — він посміхається, "але тільки вона робить історію"... "Гатамалята, Гатамалята", — вигукую я й острожу коня. Ми мчимо й мчимо, а я через свист вітру проказую йому з одного мойого вірша:
... Поетів серце дано кондотєрам: Палюча полумінь і крига скутих вод, Це їм моє лицарське романсеро, Мечів їх брязкоту напружений рапсод...
І вже затягують на панцереві ремінь І вже дуднять комонні перехрестям: Франческо Сфорца став у срібне стремя І підійняв причілля Малятеста...
"Ви маєте талант, — спиняє він коня в чвалі, — це значно ліпше ніж наші сльозоточиві суспільницькі поетики, епігони Шевченка..." "Ви заперечуєте й Шевченка?" "Не заперечую, але не люблю його. Це трибун черні. Пани його відкрили і злеліяли, а він їм гарно віддячив: передався черні, збунтованому натовпові. Волію вже Куліша; цей єдиний хотів вирвати нашу літературу з лабет розбещеної юрби сліпих бунтарів, вивести на широкі шляхи. Перекладав Шекспі-ра! Бачите: він розумів, що пристрасть — це істота людини, могутність — щастя людини. Не стало однак йому талану. Люблю в поезії, як і у всьому лиш те, що не є дощиком осіннім..." Він спинив коня, зійшов, поклепав його по блискучій чорній шиї і йшов поряд зі мною до потока. Пахло вологою, хрустів хмиз. Кінь потягнувся до води. За нами був темний ліс. Я теж зійшла з коня і сіла на пеньку, біля лінивого струмка, що проторював собі поміж лілеями доріжку в яр.
"Ви нагадуєте мені Беклінового лицаря з конем, — засміялась я. Адже знаєте цю картину?" "Недо-стає тільки русявої дівиці, що нахилилась до лицаря, сидячи на коні". Я замислилась. Асоціація мала міць візії. "Символісти, однак, не зважаючи на могутність візії, відзначаються елегійністю, смутком"... "Так — сказав пан Богдан, — бо вони самотні і творять серед філістрів, які їх не розуміють. І ви, панно Ларо, либонь самотні, бо живете в розцвіті міщанського філістерства, а сумуєте за минулими віками. Вони були жорстокі, але гарні. Були як чудесна візія. Були нашими..."
Він подивився на мене; його чоло черкала тінь гаснучого дня. Це чоло виясніло. Тепер обличчя стало лагідніше, аж романтично-юнацьке, наче це був лицарський зброєносець в задумі. Мені здалось, що в гаю виграють сопілки. Може це гай в Санлісі, де походжає Анна Реґіна — красна Ярославна, а поряд з нею її менестрель Рауль де Камбре?..
Я вступила в стрем'я і до самого дому мовчала.
XIX
З ЩОДЕННИКА ТІТКИ Л АРИ
... В домі кружляє шепіт про гаданий роман мій з Богданом. Назагал, це сприймається як зовсім природне й логічне явище. Пані Ольга навіть недвозначно береться за сватання; Вщиж і Рославці, мовляв, су-межні з собою, Немирич — зразковий господар, "chevalier accompli" та таке інше. Дивне з того всього тільки те, що ніякого роману немає. Прогулянки верхи, над річку, в поле, в ліс — це всього навсього безконечні діялоги, в яких я швидше займаю ролю слухаючої учениці ніж співбесідниці. Знання пана Богдана такі неозорі, .і, його здатність накреслювати перспективи, синтезувати матеріял цілих епох однією думкою, що як блискавиця осяює ці велепростори — надзвичайна. З його осудами й думками можна не погоджуватись, можна всією душею протестувати й обурюватись, але важко заперечити їхню винятковість. Зір його, як орлій, може досягнути зовсім несподіваних і глибинних царин. Постаті, які він змальовує, зненацька виринають з мороку, обдані сліпучим сяйвом, що не полишає сумнівів чи недомовлень. Звідки ця притаманність всіх його роздумів, концепцій, визначень? Коли він говорить, здається, що перед тобою з'являється зовсім новий світ, вся історія людства, яку ми знали з підручників чи з псевдонаукових студій, постає в усій своїй жорсткій могутності і чіткості. Скільки у нього знання! Чи розповідає він мені про фараонів 2-ої династії, чи про поход Дарія в Скитію, чи про повстання Черевика, чи про Джордано Бруно або про Джіроламо Савонаролю, чи про Ель Ґреко, на тлі камінно-пустельного пекла Толедо, чи про Кортеза в святинях Азтеків, чи врешті про маккіявельський посміх Богдана Хмельницького, зодчого незримих і нездійснених державних будівель, про цю особистість, що не має ні віку, ні вимірів до-часся, у мене враження, що це оповідь одержимого сучасника, постійного свідка історії. Мені іноді здається, що Немирич своїм знанням, своєю кебетою, своєю проникновенністю, належить до кола втаємничених, до якого нема доступу звичайним смертним. Справді, ця гемонська особистість Немирича чаклує мене. Можливо так, як і Олелька, бо я зауважила як пильно слухає він його при всіляких нагодах, як приворожує він і його.