Нічого дивного, — сказала Лара, підійшовши до вікна і вдивляючись в темінь ночі, — народ це — дволикий Янус. Сьогодні він обожнює, а завтра може люто і криваво вибухнути так як вибухав за Пугачева та й то треба було його пошивати в дурні, підсуваючи мужицького царя — самозванця як символ правого діла. Всьому цьому сприяли віки безпрогляд-ної теміні і неволі, мітологія ідолопоклонства і автократії. Примітивний народ на все реагує хвилевими змінними емоціями. На все у нього — воля Божа. Адже він народ — богоносець...
Народ — це раб, який і власного бунту не витримує, — крикнула Ольга Антонівна.
Все це софістика, Ларусю, — сказав Петро, — орієнтуйся на те, що не знає емоцій: на економіку, на невблаганий закон діялектичного чергування. Суперечності системи, февдальної чи капіталістичної, стають такі чіткі і різкі, що вони самі сприяють поглибленню свідомості всіх поневолених і покривджених. Перед ними вибір, або скніти далі в темряві і неволі, або збагнути глузд і необхідність революції...
Теорії, теорії, — нарешті озвався доктор Кру-ченюк,— ви забуваєте, що антагоністи ваших теорій досконало це розуміють і роблять всі заходи, щоб ваші теорії пішли внівець...
Правильно, докторе, — озвався Василь Михайлович, — ті, що при владі, передбачають усе і належно діють. Панове, — звернувся він до всіх, — там на горі зрозуміли, що і їм пора вносити в систему поправки і реформи. Вітте і Столипін це передумали, і взялися за діло: один будував залізниці, другий реформував селянське господарство, перетворюючи зубожілого селянина на багатія — хуторянина. Одночасно вони наховстали всі відосередні і підривні сили, утворили зразковий апарат поліції, провокації і зради, зламали революцію 905-го року і відкрили семафор для індустріяльних перетворень. Ні, там на горі сидять не в тім'я биті... Вони ще при силі...
Авже ж не здряхлілі Горемикіни...
Будуть кращі за них, проміткіші, — продовжував Василь Михайлович. — Я був нещодавно в Евро-пі. Буржуазія і капітал враз з усім апаратом абсолютизму зуміли використати сприятливу кон'юнктуру.
Нині європейські країни переживають період добробуту. Австро-Угорщина незабаром стане з переста-рілої дуалістичної імперії триєдиною, тобто включить у спілку слов'ян і тим самим розв'яже болюче питання слов'ян габсбурзької імперії. В Німеччині укоськано всі прогресивні партії, там панує пруський мілітаризм і туга за колоніяльним могуттям. А всім їм треба ринків збуту. І от дивіться — сюди до нас вже потяглися всілякі Сіменси і Зінгери, французькі і бельгійські компанії, а навіть американські Гарвесте-ри, які не шкодують капіталовкладень, бо їм це без ризика сторицею оплатиться. Вони будують залізниці, шахти, фабрики, засновують торговельні філіяли; всі двері у нас їм навстіж. Просперує купецтво, міщанство, дрібні підприємці, селяни — багатії, не кажучи про власників лятифундій. Як на те за чотири минулі роки у нас були винятково прекрасні врожаї, ми годуємо хлібом Европу... І з цих усіх заспокоєних, багатіючих і просперуючих станів абсолютизм створив собі запілля — реакційну, ультра шовіністичну "чорну сотню", яка захищатиме систему самодер-жавності всіми силами, бо це підстава її добробуту... Яка ж може бути в тих умовах революційна ситуація?..
А національні рухи, Васильку, — озвалася тітка Лара, — навіть на глухій досі Білорусі нині справжнє культурне відродження... Які поети — Купала, Колас! А Кавказ? А Польща? А Україна?
Все це ще тільки бруньки, — сказав Василь Михайлович. — Польща, щоправда безперечно одержить автономію, в Петербурзі оглядаються на Відень, де зараз діє сильна польсько-магнатська партія. Україна? Це покищо, на жаль тільки мляве українофільство.' Хто серед народу достоту знає "чиї сини, чиїх батьків, ким за що закуті"?
Всі замовкли. У вікно влетів кажан і кружляв по гостинній, а всі стежили, як він, побившись об лямпу, полетів знов у ніч.
Не до добра цей кажанище, — зітхнула Ольга Антонівна.
Я вважаю, що реформи необхідні, — продовжував Василь Михайлович — реформи до основ, до самого грунту, адже все це вопіюще. Я за еволюцію, розумійте мене. 1 на Заході прогрес, зовсім не пусте слово.
Прогрес — це докорінне знищення струхлявілого ладу. Точніше революція...
Вперто повторював дядько Петро.
А хто гарантує, що це доцільно, — вкинув Василь Михайлович, посміхнувшись. — Звичайно, знайдуться люди, які й нині йдуть на подвиг, кидають бомби, стріляють і вміють навіть підпалювати панські садиби... Але що вони дадуть, вкинувши країну в хаос, коли дорвуться до влади? Ватажки французької революції кинули націю в пащу тероризму, сваволі і голоду, щоб за декілька років віддати її ще більшому узурпаторові, ніж той якому зрубано голову. Який абсурд!..
От тут ми вас і спіймали, — зареготав Петро, — у вас виразно клясовий інстинкт заговорив! Приєднуйтесь до "чорної" сотні, Васильку... їй же Богу. Якщо ви за еволюцію, то ви свідомий консерватист...
Свідомий, чи не свідомий — посміхнулась Оксана Олексіївна, — просто Василько не хоче рубати тієї гілки, на якій сидить увесь наш знаменитий стан февдалів...
Непереконливо, тітуню, — підійшов до неї Василь Михайлович, — стан моїх февдалів, хоча б лише в нашій губернії, вважає мене таємним прихильником женевських емігрантів, якимсь карбонарієм і каригідним лібералом, а ви мені дорікаєте, що я фев-дал. Що ж і декабристи і Герцен і Кропоткін — всі були февдалами.
1 нічого ніколи не договорювали до кінця, — гукнув дядько Петро, — плакали на грудях у сатрапа.
каялися... Які ж далекі вони були від народу! А Гер-цен був примхливий, розбещений панок, що грався в революцію. Навіть Бакунін, також, до речі февдал, писав покаянні листи до царя. Ні, панове, аристократія наша, як речник революції, зійшла з кону. Це вже не творча кляса. Ідуть нові сили, вже прийшли вони, бо їх виніс розвиток економічних протиріч...
— Правильно, дуже добре Петрусю...
Василь Михайлович, мабуть знітився. Всі, здавалось були проти нього. Олелькові стало шкода його, доброго і щирого.
— Аристократія зійшла з кону, — раптом озвалася тітка Катруся і розпочала і кинула "Полонез" Огінського, тепер вирішатиме не аристократія, а тех-но-кратія!