Так і є воно. Безумовно, що ця дівчина закохана. Мабуть ніщо не різнить її від інших жінок, аж до звичайного зову крови, що сильніший за все це інститутське маячення. Ця дівчина зовсім звичайна, вона навіть не талановита, бо її писання повне хаосу й позбавлене логічної стрункости. це ніщо інше як тільки один із різновидів жіночого мистецтва подобатись. Собі самій — насамперед, а потім іншим.
Олелько перегорнув ще одну сторінку, на якій був початок якогось недописаного вірша:
І він ув'яз — закляк злощасний демон,
В яру, між скелями, похмурий Ґонти син...
Олелько почув на устах холод Мотриного цілунку. Син ґонти, очевидячки, зависав кажаном, шесто-крилим вампіром в альковній тиші над цими усіми збаламученими, причинними дівчатами.
— Олелько! — кликали його з низу — Олелько, куди ти запропастився?
Олелькові страшенно хотілось зробити якесь чортовиння: вилити на ці зшиточки чорнило або написати якусь нісенітницю і підписатись "Демоном" чи "Опирем", але він цього не зробив, кінець кінцем, це всежтаки не було надто чесно — ритися в чужих писаннях. Проте, слід було намотати на вус. Він тихесенько, навшпиньках, розчинив двері, що заскрипіли і вийшов з цієї дівочої келії. На ступенях він зустрів тітку Ганну. Вона була непривітлива, зібгала густі брови, в довгій спідниці зовсім не була подібна на
Либонь на те, щоб на світюче лезо Спливала кров гріховного сонета...
"Ні, сказав собі Олелько, це вона сама пише". Не хотілося читати далі, але в чому ж була справа?
І як лічило серцю вщерть палкому Без каяття пішов у пекло страсне, Щоб не меди утіх, а муки пломінь Спивати, звавши це облесно щастям...
Олелько позіхнув. До нього це не дійшло як музика, було надто вбгане в неслухняну рамку строфи. Без сумніву, це тітчині вірші. Він узяв другий зшиток. З низу його кликали, мабуть на снідання. Але йти не хотілось. Там був шум і гомін людно зібраного роду, все те саме й йому тут було краще: тихо-тихо аж стискалось серце. На вікні коливалась завіска, за завіскою була зелена злива каштана й скравки синяви, ще далі дзвеніли коси, клепав невгомонний веселик. Серед цих стін було суворо, мов серед скель. Ось яка вона заточниця, половчанка. На долівці мечами схрещувались проміні. Олелько розгорнув зшиток:
"...Заснути. Заснути. Вмерти". Починається як у "Гамлеті". Він недавно читав од нудьги "Гамлета". "Гамлет, прінц данський". В суті речей нісенітниця, маячіння. "...Було як мчали в ко-вильну далечінь руді коні. Іржали коні, бо даль була степова, руда, вижарена, цілковите безпліддя і безводдя. Яка неймовірна візія: небо, оярене багром і такі ж спокійні, а все таки неспокійні хмари, що тільки зарожевілись по краях снігового корабля. Хмарки — кораблі, ні — лебеді, стадо диких лебедів. І сестра його — Либедь. Так, умерти, заснути, заснути — умерти, щоб пробудитись у скитських вихрах, над стугоніючим Дніпром-Бористеном, впасти, на ковиль-них хвилях линути до обріїв, до залізних богатирів, що стовпами стоять там, на рубежах. Й ось — усміхається мені мних Тріадо. Він прибув з майстрами-будівничими Софії. Ой, Ладо ж мій Ладо..."
Олелько перегорнув ще сторінку. Боже, яка нісенітниця. Для чого це вона все пише? Це просто маячіння божевільного. Ніякого зв'язку, набір слів. Не може бути, щоб звідкись це переписувала. Просто — "спробувать пера і чорнила..." Тітуня Василиса Каш-парівна — як іноді сміялись. Йому хотілось реготатись, у нього було злорадне відчуття розгорнення чиєїсь таїни. Хоч і такої — панянської, смішної, "...все це було. Як мало людей, а ті, які навкола, це лиш повторяльність, тінь. Майбутнє це тільки квадратики і ромби краєвиду і слабенька лінія, що окреслює контури. Нічого, що нагадувало б людину, повну, прекрасну, смілу, нескорену. Анонімність юрби. Тільки маленька аднотація внизу: це людина. Й щоб вона повернулась, я вірю, я знаю, що вона — людина, повернеться в невблаганому циклі хуртовинних струсів, треба, щоб все відійшло. Все, до решти: скигління, гуманізм, так званий — очевидно, світова скорбота — теж так звана, всешляхетне братерство людей — яка облуда! Скинути зі скелі в провалля все це квиліюче, естетизуюче, гугнявіюче товариство обезчещення людини. Вернутись до скитів! Так, тільки до Скитів. Хай пропорять це до млостей тихе й лагідне небо жгутом безжальних блискавиць, розо-рють ці клумби, ці храмики, ці альтанки, де скніє людська думка. Смерчу! Урагану! Зливи! Продуд-нять, нехай продуднять орди, нехай зітруть все з лиця землі, нехай лишать попіл і іскри, тлінь і твань. Це вмирає світ, що вмів тільки "інтерпретувати". Це вмирає галайстра на її вежах до безглуздя витонченого раціоналізму. Дикий Скит — моя надія. Скит із очима, в яких смарагдово-люта мудрість повторного повстання з мертвих, язичного, Перунового. Хіба можна вірити в сюсюкання християнізуючих себе що фламінго, а на вчительку. "Олельку, де ти ходиш?" Вона підзорливо оглянула його з голови до п'ят. "Де ти був, чи не в наших кімнатах, шо тобі там треба?" "Ні, я був на самій горі, з голубами..." Вона похитала головою. "Тітко Ганнусю, сказав як найневинніше Олелько, як ви гадаете, звідки ця легенда про сина Ґонти?" "Очевидна нісенітниця, — промовила тітка, — син ґонти мусів би мати принаймні, я знаю, сто, двісті літ... Просто це досить химерний засіб агітаторів..."
Олелько збіг у їдальню. "Де ти шалаєшся, Олелько?" — спитав дід, що сидів з заткненою за жілет серветок) й за неприсутності батька, проводив цим людним столом. Мати, що сиділа на другому кінці стола, стурбована стежила за Олельком. А він знизав плечима: "Що я дитина, чи що?" — сів біля дядька Петра. Цей напевно нікому з пильнувальників не потурав. Він навіть підморгнув Олелькові, неначе знав не одну його таємницю.
IV
Рославичі — село на старому, ще катерининсько-му, тракті, висадженому липами, дубами й тополями. Як переїхати Горинь, що в'ється між скельними крутими берегами, тракт пішов униз, у містечко Межиріччя, а тоді знов підгору, де на стрімких горбах ви-сочиться старовинна фортеця. Звідси, як повернути ліворуч, де три шляхи розходяться, де хрест, вмая-ний вишиваним рушником, дорога в Гайдамацький яр, у ліси, а там вже й Рославичі.