До повороту ладнались і жінки, яким вже й так знудилось таборування серед лісу, серед невигод, втім вість про нещастя була прийнята всіми досить байдуже, безсердо — байдуже. Всі під Богом ходимо — говорив дядько Гуляницький, ну що ж, така вже людська скорботна доля. Тільки тітка Фламінго схлипнула, а тітка Катря нахмурилась. Панна Інна сиділа біля вогню, де підкладено мокрого листя, щоб більше димилось: справді, дим почав стелитися жовтий, густий, відганяв комашню й ішов у ліс, імлив його їдкими пасмами. Розлога галявина нишкла од людського гомону, од суєтняви, на неї лягали вже видовжені тіні дубів і голоси, як перед вечором, полошили птацтво. Олелько, сівши на штабелях, дивився на юрбу, автім чим була інша вона від тієї, що ви-гаптована на старовинному гобелені в гостинній? Там їхали на баских конях герцогині, жирували зі статними ловчими, що тримали на руках соколів і
яструбків, ішли, ведучи довгориїх хортів, нікчемні слуги, їхав дюк, узявшись попід боки й рядком за ним вельможні мармизи, з арбалетами, луками й сокирками в руках. Цей вицвілий гобелен Олелько вивчав змалечку, коли ще тільки повзав по килимах; згодом, серед ночі або заплющивши очі міг уявити собі кожну подробицю цього королівського полювання; ще пізніше він любив дивитись на його майстерну композицію. Мистець, що його робив, був, напевно, дотепний.
Засклені очі молодих Білостоцьких заломлювали оранжевим промінем дороги присмерку, моноклі їх увихались коло панянок, що були розбещено смішливі, як гобеленові красуні. Реготався пан Гайдай — черевань, розповідаючи історійку, всім зрештою відому. Дзвіночками сміялась пані Дала й Олелько зауважував, що чоловіки проводили її грайливим поглядом; кожний крок її стрункої, сильної ніжки був на показ, на хизування, на зальоти. Інакше говорено з Олельковими тітками — тут не було нічого з розбе-щености; інакше розважувано кузину Гуляницьку, інакше дочок полковника Монтовта; навіть панна Інна, що назагал нехтувала старомодними конвенанса-ми, прищулювала очі, споглядаючи з-укоса на пані Лалу, аж занадто оточену веселими ловцями — зальотниками. Молодий Сахно-Устимович, розкудйов-джений студент, басово називав пані Лалу Аталан-тою й вип'явши масні, пухкі губи розповідав солодкаво про те, як Атланту допав із собаками Актеон, у кущах в священному гаю... Він був знавець антики й його оточували ловці, здебільшого лисаві й сиваві, що хихотіли, ласі на спорзні натяки і історійки.
А Олелько, причинивши очі, збагнув, що це так, що це таки Аталанта, втікаюча від соняшного стріль-ця-лучника; що розвіяне в бігу її волосся — золота злива й у високій груді, що протинає легку твань, спурхує серце щиглом — нехай не впіймає, нехай же, молодий Актеон, упавши в траву, її зацілує, а гаєм луною — гавкіт ловецьких собак. Бо що робити Ата-ланті в запиленній нудоті міста, серед гугнявого шеп-ту мудрців? Вона створена для сонця, лісових полян і кохання.
Він відчинив очі і побачив пані Лалу, що йшла, проти сонця, прислонившись долонею, з калиновим мерехтом рудавого' волосся, перев'язаного зеленим шарфом, з тією ж високою, схвильованою груддю, бронзово-міцна, з перлистими зубами, з карими, смілими очима, з невкоєним, теплим їх сяйвом. Олелько аж спаленів і вона, спіймавши його погляд — посміхнулась. Може мислі їх зустрілись, далеко звідси — на золотій поляні, його й дочки царя Скироса, Ата-ланти, може тінь промайнула між ними, тінь палкого Актеона, що замінявся волею Діяни в оленя. Але це була тільки мить, що минається як легіт над шеп-шиною.
Тітка Лара торкнула його гичкою. Олелько обернувся й оторопів: яка інша була тітка від тієї, що сміялася вже там серед спорзних дідків. Яка інша була все ж таки його тітка від усіх — він надаремно, ще так недавно засуджував її, але ж бо вона була земна істота як усі! Якщо Аталанта була з полудневого золота, з літавряної міці дня, то Лара — ніч, що надходить. Може вона — як догаресса випливала б у фіо-летні затоки тахнучого моря, може гнівною королевою перуанських білих міст виходила б назустріч конкістадорам, може шаблю брала б до рук, як сотничиха Завісна, відбивати штурм на бастіон Буші. Ні, вона таки була тією, якою завжди була для нього.
— Олелько, — сказала вона розсіяно: те, що я тобі скажу, тільки для нас. Сьогодні в лісі, Богдан Немирич запитав мене, чи схотіла б я бути його дружиною.
її змовницький шепіт Олелька розсмішив. Він глузливо поглянув на неї, а вона так само прижмуреним оком на нього.
Ну й що ти відповіла на це, тітко Електро?..
Ні так і не ні, а все ж відповідь буде...
Яка?
Я їду у Флоренцію й буду цілий рік вивчати історію Ґатамаляти та інших кондотьєрів ренесансу... Тільки після того може бути мова про одруження. Що ти скажеш?..
Вона тихенько і їдко засміялась.
Ніяких коментарів, — сказав Олелько, — привітаю тебе з докторським титулом...
Й ще одно, — сказала вже повагом тітка Лара; — в лісі вбито людину...
Олелько зірвався.
Яку людину?..
Ще ніхто не знає, бо тільки пішли туди в Козаччину... Це либонь заблукана куля, а вбитого знайшли гучки...
Стрівай, тітко Ларо! — увесь затремтів Олелько, — ти говориш про це так спокійно! Ти знаєш, хто це може бути?..
Але ж нісенітниці, — спокійно сказала тітка, — той, що ти думаєш, давно вже виїхав з півстанка у Восьминогах...
Олелько біг лісом; він мусів упевнитись сам, добігти до Филимонової хижки і сам почути від Филимона, що Тріада вже давно тут немає, може ще з досвіта. Не було тропи, він біг навпростець, через зарослі й чагарник, перестрибував потічки, трясовиння. Ліс аж гудів багряною зливою; сонце сідало; в обозо-вищі трублено в роги, немилосердно рвалися пси. Олелько аж упав і чиясь рука помогла йому підвестись. Це був Немирич, що вертався одним із останніх, разом з паном Яненком, і довгим Виговським та ловчими. Він мав, видно, кепську пригоду: в його куртці були пошарпані, покривавлені поли, сам він був забрьоханий аж по вуха, але понад міру спокійний.
— Що з вами, Олельку, куди ви так?
Олелько спинився, немов уритий, непритомно дивився на нього і раптом, як навіжений схопив Неми-рича за руку; його либонь починало трясти.