— И що далі, тітко Ганно?
— Далі от що: пан Крученюк хоче, щоб я вийшла за нього заміж. Що ж, це непогано. Твій батько дав би мені мою частку й я була б на свойому з цим до-бродухим чоловіком. Але я кохаю іншого...
Йому аж прикро було встрявати в її цілком сокровенні справи. Він не міг вийти з подиву, чим пояснити осьтаку її щирість. Вона ж, по вчительськи, підоб-гала губи й довго подивилась на нього.
— Я нікому про це не говорю, тобі першому. Може й без потреби. Це просто слабощі, моя витівка, це — маячення, коли хочеш. А ось Немирич — ряту-нок Рославич, тітки Лари, твого батька, всіх, всіх. А наша Лара просто збита з пантелику отим вашим Тріадо. До речі — ти не гадай, я все знаю, я знаю більше за тебе. Немирич знає, що Тріадо ховається в цьому лісі...
— Звідки він знає?..
— Йому мабуть сказала Мотря. Це бідна істота, вона зле скінчить, так гадаю. А може краще ніж ми всі. Лара повинна одружитись з Немиричем і виїхати звідси, далеко, може назавжди. Ця сторона наша для неї як отрута. Може вона й для всіх нас отрута. Може це проклята сторона, як цей Вщижський бір. В неї просякло надто багато крови, ти уяви: стільки сторіч-чів темної, запеклої боротьби, лютої смерти на дибах, на катівському пеньку, в пекельній Кодні. Зрада, похіть, підступ. Руїна й прелесть лукава. Зажерта жага до володіння, рабський бунт, сваволя владарів, а все дике й криваве як оцей бір. Таким людям як Лара треба сонця, лагідних берегів, містралю й портиків, сповитих плющем. Але вона роздерта як ота сосна ударом молон'і — кармазиновий прінц і син Ґонти...
— Звідки й ти знаєш про кармазинового прінца?
— Здогадуюсь, не знаю. Автім, що мені до нього?..
Вона замовкла й зібгалась. Мряка плила повз неї. Вже різьбились верховіття на бліднучому небі.
— Не знаю, що Ґатамалята вчинив в історії, кондотьєр, пірат ренесансу. Кондотьєри як Ганнібал, Ва-ленштайн, Наполеон мали не щасливу зорю, а розуміння доби. А що розуміє в нашій добі наш Ґатамалята, Немирич, оцей кармазиновий принц? Повір, що він не більше як Гамлет, тільки він хоче бути вольовим і сильним. В кращому випадкові він умітиме достойно згинути — цього вчить нас наш клан, хоч зрештою, не всіх...
Олелькові здалось, що вона чомусь особливо хоче підкреслити свою байдужість, а навіть погорду до Немирича. Як шкода, що він так пізно відкривав свою тітку.
Ми знаємо себе й не знаємо себе — відповіла вона його думкам; кожний з нас темний світ і кожного з нас шлях неісповідимий. Мабуть це тому, що ми всі, від твойого батька й до тебе, прагнемо вирватись з чарованого яру приречености. А ми забуваємо, що наша карта, нас усіх — бита, зіграна.
Так що ви гадаєте робити, тітко* Ганнусю?
Стрівай, — бистро, майже люто сказала вона; ще про Лару. Треба переконати її, що ніхто її не кличе. Ти розумієш, їй за ніким не треба йти. її єдине спасения — кармазиновий принц. Ти не гадай [вона засміялась], я зовсім не хотіла б бачити ній,ні себе в ролі Офелії. Нехай йому буде — він так упевнено говорить про відродження Готики, що ж — чи не чудесна місія? Зваж, з неї ніколи не буде ніяка Жанна д'Арк. Бо вона тільки — жінка. Ось і все, що я про неї скажу. І тобі треба вирватись з цього острова блаженних, геть-геть, з королівства привидів, з замку Ельсинори. Рятуйтесь, хто може, одним словом...
А ви, а ви?..
Вона нетерпляче поглянула на Олелька.
Ах, що там таке — я? Ось всі думали, що я, бувши в Англії, неодмінно мусіла перебувати в товаристві лордів. Ні, я жила в найгірших кварталах Лондона й Манчестера. Я хотіла найти душу цієї раси, що володіє морями, відкриває нові землі; зваж — також нещадно розстрілює індійських повстанців і з допомогою трьох-чотирьох авантюристів держить в залізних руках арабські племена й Гонконг, Канаду, Австралію і все інше. В чому справа, скажи мені? Ось у тому гемонському поборюванні почуттів, бо навіщо це знати кому, що моє "серце плаче, ридає, болить", наприклад? З цих плачливих народжуються або диле-танти-поети або себелюби-розбійники, степові пірати без історичного значення; але ніодного Кромвела, ніодного Веллінгтона, навіть ніодного Байрона...
Ви страшенно перестрибуєте, тітко Ганно...
Так, так, пробач, це я так — я знаю, я страшенно перестрибую... Кармазиновий принц має дещо з того, але ні, він не доцінює отих сірих, безіменних людей, що вийшли на кін історії. На кого він числить? Невже на тих от там?.. Був козацький вік у нас, був шляхецький, а тепер іде чабанський... Знаєш нашого чабана Свирида або того громадського в Межиріччі — Сака? Так ось він наховстає революцію. Не смійся, я це серйозно. На тлі палаючих наших садиб, серед хуртовини, що змете все, чабан ступить у стрем'я і величезні армії більші за Атилині поведе на столиці Европи...
Я гадав, що тітка Лара — Кассандра, а це ви — Кассандра...
Можливо, але я до цього дійшла логічним розумуванням. Я недаремно перебувала серед лондонських емігрантів. Я там почула вперше про Тріада й все знаю про нього: це людина божевільної відваги, але й він занадто романтик, його пожре його ж власна дитина — терор. Тобто його заступлять ті, з яких він сьогодні глузує, вираховані теоретики, міщани — бюргери революції. Партійні філософи, до яких я пішла й тепер збіра'юсь іти...
Ви шуткуєте, тітко Ганно!.. Ви — в партії?..
А чому ж ні? Замість Лари, назвім її кармазиновою принцессою, наш клан віддає мене, нікому непотрібну, бо Лара потрібна, прошу тебе...Ні — не в офіру й не смій мені теж говорити, що це каяття, са-моочищування, ні, сто раз ні — це моє переконання, це моя воля. Якщо хочеш знати, навіть деякий цинізм — просто я хочу зберегти себе. Від того всього, що пророкує Кассандра. Це — пристосуванство, це навіть, навіть — хитрощі...
Ні, він в це не міг повірити ніколи; це вона говорила, щоб і його збити з пантелику, зумисне наклепувала на себе, щоб було легше й простіше пояснити те, що хотіла втаїти.
їх шукали. Тітку Ганну кликали з обозовища.
Ніякого каяття, повір. Каяття це — зброя невдах. Ми, тобто наші прадіди, робили те, що уміли. Може це й було потрібно на той час — кріпаччина, служба королям, царям, той благословенний консер-витизм, мочимордство, все це свинство шляхецького віку... Це діялектично правильно. Іноді нова форма мусить визрівати так, що старі форми огортають її як скаралупа, хочби й мертва й зайва... І голосів ніяких не чую, щоб бути Жанною д'Арк українських степів...Я нічим не хочу бути, розумієш? Я тільки, я тільки — вірю...