... Змія — мудрість, півень — хоробрість, олень — сила; або інакше: змія — вода, півень — вогонь.
олень — земля. Як думав Олелько: зелене — карма-зинне — брунатне або плодючість і безсмертність; гріх і щастя; достойність і могутність. Хто був той безіменний ритівник, що рив ці символи країни вічної й триваючої як той вщижський бір? Люди, які, в побожному жаху, кланялись тим священним єствам на вщижському урочищі давно замінилися у твань. Інші прийшли по них, які либонь навіть не знали святости ні цього місця, ні значення ритовин. Все повернулось туди, звідки вийшло — в порох, в гнилизну змиршавілих, мертвих клітин. Залишились тільки елементи Жизні: вода — волога, вогонь-кармазин, тучність-зем-ля, жага молода, сила землі.
Лис з'явився з-під оранжевого куща, на узліссі. У нього була червона шерсть і біла грудь; "Ату його, Ату!": собаки аж захлинулись гавкотом, зочивши його, й тітка Катря перша помчала просто за лисом, а за нею відділювались по одному, витягались по полі стрілами, коні інших вершників; батько кричав: "Стрівайте, стрівайте, це ж зовсім не лисяча пора!" Собаки вигнали ще багато зайців, але ніхто не стріляв, гнались просто для розваги, собаки втративши слід і даремно чекавши пострілів, сором'язно повертались, підобгавши хвости; піна падала з коней.
Щодо кабанів, то гучки виполошили з Коничівши-ни три свині, які вийшли були на панну Інну, старого Гуляницького й Олелька; з них стріляв тільки Гуля-ницький, але не попав і збагрянів од пересердя, панна Інна випустила берданку з рук і зомліла, а Олелько знімовнів і кабани шугнули в гущавину, самі вражені до півсмерти. "Ти ніколи не будеш добрим ловцем, — під'їхала тітка Лара, з розвіяним волоссям, бо брилик їй злетів у чвалі: чому ж ти не стріляв?" Олелько знизав плечима — він думав про інше так як і тоді, коли поночі, разом з Филимоном бачив стадо на Козаччині. "Роззява, ех і роззява ..." Тітка Лара шарпнула коня й поїхала понад лісом далі, до іншої стоянки.
Олелько тоді й пішов у Филимонову хащу — ліс стрічав його вороже; треба було раз сказати собі, що й він ліса не любить, його зміїної, чатуючої тиші, його лиховісного шереху. Його були — лани, їхня схвильована, неозора, золота ясність. Ліс — ніч, лани — день, радісний і весняний. З ліса промовляв підступ, в лісі таїлась пастка, шелевів хмурий смуток; як же весело було бродити ольшаниками, підмоклими лугами, перескакувати з купини на купину, мандрувати понад тихим озером, порослим комишем або йти вівсами, де підпідьомкують перепілки.
"Де ти був, Олелько?" Підвівся Василь Михайлович, що сидів біля вогню, гуторячи з ловцями; він перший мабуть побачив Олелькову постать серед хащі; "ми тебе скрізь шукали, що за спосіб?.. "Я був з Филимоном, на Козаччині, ми кабанів бачили..." Люди підійшли, обступили, Олелько розповідав. "Ти кажеш, що вони вже в Смідинському борі? Чи не дивно — а всі сліди ведуть в Козаччину..." Олелькові стало прикро, що він бреше — і Филимон говорив, що де як де, але на Козаччині тільки й бути кабанам, але він хотів протягти час, тільки до завтрього, тільки, щоб Тріадо зміг дійти до півстанка в Восьминогах. "Щоб ти мені більше сам не відлучався, — сказав невдоволено батько — ти хочеш, щоб тебе розірвали?..."
Це був величезний табір — тут вирішено ночувати, щоб не гаяти часу поворотом у садибу. Підковою стояли вози, на них сиділи жінки, приторочені коні хрустіли оброком, парскали од вологи, щулили вуха; біля вогнів походжали чоловіки, деякі сиділи на скла-даних стільцях, ті, що западали легко на перестуду, обтулювались пледами; обношувано відро з горілкою, пугутькали пущики. Олелько підійшов до крайнього воза, поклав на нього рушницю й взявшись рукою за орчика, закляк. Повз нього йшли, сміялися, затулені аж до п'ят в ковдри, тітка Лара, тітка Фламінго й пані Лала, яким не спалось. Вони струнчіли довгими тінями на тлі вогнищ — може це були жре-кині Змії, що їй на Навський Великдень поклонялись всі змії й безплідні жінки? Пані Лала сміялась — її дратував запах лісу, шерех лісу й ніч, цвяхована зорями. "Уважай на себе, Лалюсю" — гукав звідкись її чоловік. Товстенький пан Гайдай, викинувшись біля вогню, як сом, хропів із присвистом. Капітан Абазин витягав з вогню жаринку, щоб прикурити, задимити своєю довгою люлькою.
"... в 63-му, пане шановний, у Вщижському ліску, мій батько стояв з волинськими уланами пана Ру-жицького"; — по польськи шепотіли на другому возі панки із Стрибежа. "В оцьому вщижському?" "В оцьому самому вщижському, пане ти мій, коханку — а на передодні, скажімо, роздали по селах оту Золоту Грамоту, що мужиків всяко намовляла. Розуміється процедура надаремна. Що більше — мужики вислали парляментерів, обіцяли пристати, а коли наші улани чекали їх ось тут недалеко, біля старої хви-гури, вийшли з лісу солдати й всіх оточили". "Мужички видали?" "А власне..." Зітхнули й замовкли. А по хвилі стрибежський пан озвався: "Марна то справа, ой марна, мужика з'єднати. Тільки й жде, щоб з вилами рушити..." "Гайдамачня". "Рани Божі, гайда-мачня... Спімо, пане коханку". "Спімо, пане маршал-ку..."
Здалеку сміялась пані Лала. Гучки, лежавши біля вогню, під деревами, на серм'ягах, водили за нею очима. "Не дають же спати" — підвелась з воза голова пана Гуляницького, настовбурчена, розкудйовжена — гучки зареготались і він сам сів на возі — де вже там до сну. Ніхто не спав. Хто б міг спати серед цих дрімучих борів? Вони стояли грізною стіною, могут-ні^ богатирські, оперезані кольчугою тремтливої ли-стви, зяючі неісходимою темінню, що обсотувалась із півночі молошно-перлистим, важучим туманом. Сторожкість звіря передавалась і людям; вони сміялись, вештались, гуторили півголосом, перегукувались голосами як лунами, зламаними об конарі, схованими у вологому мороці.
"... от у дев'ятьдесятому було у нас полювання, царське полювання. Вісімнадцять лосів, дядечку, три ведмеді, кабанів не злічиш... Сам царевич-наслідник приїздив і з Відня прибув спеціяльний потяг для ар-хидюків; генерал-губернатор аж тремтів найвіддані-ше ось так": "ви були ласкаві вистрілити, ваша імператорська високосте". "Пруський кронпринц був..." "Не ті, не ті полювання нинька, що й казати. Лосі вже не доходять сюди..."