— Простіть, — промовив стиха дідусь-нолковник,
— Василь в свойому праві; все мас свої міри і пропорції і noblesse oblige. З Тріадом, справді, говорити було цікаво, просто як з оригіналом, але обачно. Такі персонажі небезпечні і бачитись з ними біля криниці не рекомендується...
— Я впевнений, — докинув дядько Сашко, — що цей Скит самий поширював ці ідіотичні поголоски про криницю... А інша справа, що нашу Ларусю пора видати заміж...
— Чомусь нема сьогодні пана Богдана... Всі засміялися.
— Повірте, цей Тріадо тяжив мені як примара, — сказав Василь Михайлович, — щось у ньому чортів-ське; це суміш єлеєм мазаного поповича з розбещеним циганом, Марка Проклятого з солодкавим янго-ликом, а в сумі, так мені здається, це архилакейська душенька... Проте, може Ларусі я таки зробив кривду...
Він підвівся і пішов у сад. Його бачили, як він згодом ходив по стежці з Ларою, обійняв її впіл, про щось їй нашіптував і, вже коли подавано десерт, вони повернулися удвох — брат і сестра. Пані Ольга допитливо глянула на них — все вже було гаразд, хуртовина проминула. Тітка Лара виясніла, спогідні-ла, сміялась. Василь Михайлович задоволено гладив вуса, а тітка Катруся при цій нагоді зробила дітваць-ку, преогидну гримасу — химери в амбразурі собору Нотр-Дам. Тріада вже забуто. Чай духмяно золотів на столі. Ольга Антонівна зітхнула — а де тепер наш Петрусь?..
Втім з Межиріччя приїхав пан Мирослав, де він долагоджував справи в чеській фірмі, що доставляла машини. В руках у нього були газети; сам він був помітно стурбований. "Прошу панства,— почав він, ніяково посміхаючись, — новини не надто втішні, без війни, видать, не обійдеться. Сербія відкинула ультиматум Австро-Угорщини!.." Розхоплювано газети, що їх привіз пан Мирослав. Телеграми стрибали до віч чорним друком, їх читано між стрічками. Бетман-Гольвег ще переговорював з Ізвольським, Пуанкаре присягався дотримати зобов'язань щодо "союзу серць". Мобілізації можна було чекати щохвилини.
Так виглядає, — озвалась Оксана Олексіївна, насунувши окуляри на ніс, — що наш Миколайко та Франц-Йосиф таки дозволять собі на маленьку вій-ноньку, а це означає в перспективі європейську революцію, неодмінно...
До вашої революції, тітко Оксано, ще далеченько, — кинув газети на стіл дядько Сашко, — а тимчасом навіжений Віллі націлився на Багдад і на Баку, де нафта, а його Гінденбурги і Людендорфи вимальовують на картах стрілки в напрямі нашого Івангороду та Риги...
А цісарсько-королівський фельдмаршал Гецен-дорф вдарить на Київ...
Одне слово, — промовив Василь Михайлович, — катавасія заварюється, хоч сумніваюсь, чи у Відні заризикують таку гру. Слов'яни, а їх сорок мільйонів, не будуть воювати за найяснішого пана...
Це вже їх справа, — озвався дядько Сашко, — а тимчасом поки дурень думкою богатітиме, наші не підведуть. Пам'ятаєте, як співається в пісні: "для ра-сєйського салдата куля-бомба не страшна, з ними він за пані-брата"..
Ти б ще іншої салдацької заспівав, — зареготав лейтенант Абаза, — "Тільки руськії на Прут, зразу ж Австрія на Серет..."
А щоб вас із вашими пісеньками, — обурилась тітка Катря, але її променисті очі сміялись, — тут вам не казарма, а називається, що ви ґвардіонці...
Всі сміялись, але насправді в господі ставало дедалі сумовитіше, неначе всі відчували, що невдовзі не швидко сидітимуть вони осьтак за цим столом, накритим білою скатертю, під затишною лямпою, навколо якої кружляли привітні нетлі. Пан Мирослав, за всіми ознаками стурбований, сказав, що йому треба подаватись до дому, бо у випадку війни як підданому Австро-Угорщини, йому доведеться стати цивільним полоненим. Цими днями він вибирається до
Кам'янця Подільського, щоб перейти кордон. Всі були зажурені; до пана Мирослава всі давно звикли і любили його, він був свій. Тітка Катря підійшла до нього і обійняла. Передгроззя, як хижий птах, своїм розкриллям вже починало шугати над усіми.
Згодом, коли ще все товариство сиділо біля каштану, а тихий вітрець спалахував у листві, що принишкла, Олелько увійшов у батьків кабінет. Василь Михайлович читав і дим від цигарки сповивав його обличчя лагідною імлою. Олелькові чомусь заба-глось бути з батьком у цей вечір, що сповняв усіх якоюсь незбагненою тривожливістю, сидіти біля нього у відсвіті лямпи під зеленим абажуром, у цій кімнаті, де на стінах висвічувала зброя і посміхались портрети предків. Олелько сказав батькові те, що наполегливо снувалося у його думках, в зв'язку з Тріа-дом і проклямаціями.
Батько пригорнув Олелька і зморщив чоло.
— Така думка, знаєш, непокоїть і мене. Більше того я переконаний, що арешт Петруся і все інше — це його, Тріада, справа. Але ні, він ніким не був підісланий, він робив це для справи, впевнений, що він робить те, що треба. Він революціонер і для революції нема іншої моралі ніж, те, що їй служить. Що ширше коло причетних до революції і її жертв, тим певніша її справа. Ти розумієш мене, ти розумієш, шо це саме так, а не інакше...
В батьковому голосі чувся смуток. Олелько навіть пошкодував, що ділився з ним своїм здогадом. Батько, мабуть, вичитавши його думки, заговорив ще тихіше, ще лагідніше.
— В добі що ми живемо, — почав він, — а ще більше в добі, в якій ти житимеш, пам'ятай, всі наші дотеперішні уявлення, всі наші аксіоми щодо людської моралі підуть внівець. В цьому чорториї, коли відмиратимуть давні правди і заповіти кільчитимуть нові. Шляхи до великих переломів, історичних і суспільних здвигів, будуть не прості. Революції, національні чи соціяльні, що гримітимуть світом, бо до того йде, викрешуть нову людину, хижу, безоглядну, аморальну, вірну лише своїй меті і свойому призначенню — змінити світ. І тобі доведеться зазнати ку-шень — згадай, що я говорив сьогодні під час обіду. Ти, а ще більше і природніше — я, та й всі наші рідні, або будуть зметені ураганом, або визнають новий закон, нову мораль. Твоя справа не — підкоритись їй, цій новій філософії, що докорінно змінятиме людей, чи зрікатися того, що нам впоювано сторіччями, тобто плисти за течією. Пам'ятай, що зрікаючись всього того, що може дати тобі славу, владу, снагу до творчості, ти не будеш щасливим, але зате зможеш бути могутнім. Бо що, скажи, не є перемогою як не могутність? Так, чи ні, Олельку?..