Він прийшов з тьмяними ночами, із смажними вітрами, що несли лиховісне попелиння Небо яріло загравами, верхівці мчали в місто з листами до справників, кружляли поговори про золотий клубок, від якого йдуть пожежі: куди він закотиться, там і спалахне. Інші бачили гайдамаку, всього в червоному, од сап'янців до верха на шапці, як він щезав, як реготав, у яру. А Василь Михайлович відмовився від драгунів, що їх йому відрядили на постій; як спалять, то спалять — говорив він; а Рославців ще споконвіку ніхто не палив. Мужики посміювались, зібравшись біля шоси: вельми надіється рославицький пан на свою добрість, нехай глядить, щоб не перенадіюва-тись. Золотий клубок не розбірає, а просто котиться та й годі.
Починаючи від Трійці великий дім гудів немов ву-лий. З Петербурга приїхав веселун — дядько Сашко, що служив в Гвардійській артилерії, а з ним його приятель Абаза, лейтенант з крейсера "Князь Суворов". Він чудом, разом з небагатьма іншими моряками, вцілів у розгромі під Чушімою. Обидва були танцюристи, бабодури і шалапути, вони не тільки підіймали на ноги всіх домашніх, але встигли об'їхати за несповна тиждень всю околицю; їх знали та зітхали за ними всі місцеві панянки на виданні. Дядько Сашко був із Овруцьких Рославців, нащадок моряка Рослав-ця 2-го, що відзначився під Чесмою та Хіосом під адміралом Грейгом. Він був завжди погожий, хоробро воював на Далекому Сході, в Манджурії, на думку Олелька та й інших, був надто пустотливий, хоч і щирий парубок, але нічим поважнішим не цікавився, а політичними чи громадськими справами поготів. Такий був і його побратим Абаза. Правда, час був зовсім не на веселощі, гулі та байдикування, хоч би тільки із-за однієї тривоги з пожеж, та ще й до того починалася гаряча пора — косовиця, а далі — жнива, і всі справи були не надто блискучі. Проте дзенькіт острог і дзвінкий голос дядька Сашка в одну мить могли перетворити дрімотний будинок та й усю садибу в найбезжурнішу оселю. Оксана Олексіївна хмурилась, Василь Михайлович спочатку дорікав, а згодом розохочувався і сам, приєднувався до цього "бенкету у час чуми", як казала Оксана Олексіївна, звичайно перебільшуючи. Важливою була вістка, привезена з чергової виправи в околицю, яку дядькові Сашкові передав у секреті такий самий веселун, товариш ротмістр 7-го Кінбурського драгунського полку, про те, що садиба Рославців перебуває під неявним наглядом жандармів. Василь Михайлович був подекуди збентежений, бо власне ніяких причин до нагляду начебто не було. На всякий випадок він переглянув усі шухляди в свойому столі і бібліотеку та наказав всім позбутися будь-якої крамольної літератури, зокрема з закордону.
— Рославці, з біса, завжди невгомонні й завжди в неполадках з урядом, — говорив, сидячи на лавочці під липами біля ставка дідусь-полковник й Олелько не знав достоту, чи він це з докором говорить, чи навіть з гордощами; — з усіми володарями й царями
Рославці правуються і сидять по хурдигах, хоч сорому в тому нема ніякого, якщо за праве діло...
Але ви не правувались, — сказав Олелько, прищулившись на невеличку, але ще міцну постать дідуся, що пахкав люльочкою з-під солом'яного бриля.
Та були там різні справи, — зітхнув дідусь; вже без причини не довелося б на Кавказі бути й то в першій лінії. В тому самому Тенгинському полку, в який цар заслав Лєрмонтова. Щоб найшвидше вбили.
Але дідусь замовк, побачивши на стежці постать Оксани Олексіївни. Вона, очевидячки, діяла на нього як втілення суворости. Він перестав при ній бути говірким і входив у себе, немов слимак. Автім боялися її сливе всі, крім малої Гальшки. И тепер вона, покинувши Олелька й дідуся, побігла до бабуні й як метелик, як пелюсток, в своїй жовтій сукняночці, крутилася біля неї. Олелько з цікавістю дивився на зустріч цих двох поколінь. Гальшка — його сестра була розбещена й непосидюща вкрай. Він сам мусів від неї за-біратися іноді в найглухіші кути дому й саду, щоб утекти від її питань, несамовитих розваг і справжніх знущань. Було б важко сказати в кого вдалося це дитинча. Інколи Олелько вважав її чортеням, як і всі, хто мав нагоду приглядатися її примхам та витівкам, яких не вигадав би найвитонченіший розум дорослого. Вона, найшовши раз в маминій кімнаті асигнації, методично, ножицями вирізала всі цифри й заложила ними підлогу. Іншого разу вона підсмалила тюлеві завіски на вікнах, та була б наробила пожежі. Криниця біля дому була для неї улюбленим місцем вкидання найрізніших предметів, від подушок та тарілок і вона з насолодою рафінованого злочинця прислухалась до лету цих предметів у прірву й до сплеску чорної, смоляної води. Іншого разу вона пропадала аж до присмерку, а ввесь дім був на ногах, розшукував її і знаходив аж у гаю, куди забридала сама, або на горищі, або на тому дворі, в якійсь щілині між бу динками, замурзану мов дране кошеня.
Ця диявольська розбещеність Гальшки не коштувала їй ніяких покар. Це кошеня могло б володіти всією садибою, бо їй обіцяли неабияку красу, таку, якою могла хизуватись в роді Рославців хіба що тільки прапрабабка Єлисавета Олексіївна, що чарувала французького короля. "Красунею вона не буде", говорив тверезо Василь Михайлович, але напевно ще більшою розбещенницею, і обіцяв кожного разу, після довершеного до неба вопіющого її вчинку, взятись до неї гостріше, але, звичайно, на цьому кінчалося. Й сам Олелько, не зважаючи на ввесь внутрішній спротив і на тверду постанову в нічому не потурати, коли вона починала своє монотонне "прошу, прошу, прошу, прошу"... з виразними погрозами перейти в нестримний рев, мусів гойдати її на нозі, підсаджувати на дерева, робити човники з соснової кори і вишукувати м'ячі, закинені в кропиву. Він скорював-ся Гальшці як приреченості. Садиба й сад були не тільки його, але й її й може насамперед її володінням. Вона тільки бачила в саду кольори й в свічінні їх жила: серед жовтогарячих, білих, синьо-кармазинових і блідожовтих метеликів, серед коників з прозорими, зеленими крильцями, що сновигали по свічаді ставка, серед оранжевого терну з пругасто-жовтими джміля-ми, серед красноперих щиглів і брунатних змій-па-дальців, серед лілейних грон бузка і рожевистої паді яблуневого квіту. Для Олелька ж сад це були насамперед запахи, яких ніде в іншому місці на світі не було й не могло бути, які він пам'ятав з найменших літ і з заплющеними очима міг сказати, що вони означають: волога журливого потока, що впадав у ставок, порослий осокою, ніжна весняність соку, точеного з берез, що стояли гуртом біля садової фіртки, гіркість калини, що росла під вікнами флігеля, солодка тьмяність жасмінового масиву, що оточував великий дім, врешті старовинна затхлість горища й кладової, де в кованих скринях, з випаленими на віках написами, переховувались з безконечно далеких, майже мітич-них часів, якісь чудернацькі камзоли, торочені мереживом, трироги з плюмажами, віяльця, остроги без пари, сувої листів, перев'язаних виїїоловілими стрічками, шаблюки й пістолети без курків...