Не бачу підстав легковажити концепції пана Богдана, тим більше іронізувати. В загальному, ідея грандіозна і нова, а зокрема аж надто прийнятна для нас, стурбованих нашим суспільним становищем. Тих, що, як ми, живемо споконвіку на Україні, тих, що не стали ренегатами, така концепція повинна зацікавити. Я розумію вас, пане Богдане. Ви готові жертвувати нашими ренегатами для революції, щоб дати змогу найсвідомішим і найідейнішим повернутись до вітчизни і в ній, оновленій, стати чесними будівничими...
Воїнами в першу чергу, поряд з найкращими людьми інших станів, які пристануть до нашої віри, утворять незламну сталеву когорту, що розгорнеться в легіон. Ми — шляхта, повинні на зразок "залізних боків" Кромвелля, стати...
...преторіянами імперії, — усміхнувся Петро.
Хоча б і преторіянами. А насамперед керманичами і будівничими...
А що коли інші стани, припустімо, — зауважила тітка Фламінго, — не схочуть пристати до віри отих ваших вибранців?
Тоді вони будуть згноблені силоміць або й знищені. Державна рація в усіх випадках більша, ніж мрії одвічного раба про матеріяльні блага...
Середньовіччя! — Вигукнука Оксана Олексіївна, — альбігензи, Чорні клобуки, опричина, інквізиція...
Просто — утопія! — сказав дядько Петро, — все побудоване на поезії, на повному запереченні розуму, на неіснуючій, антинародній, антисоціяльній і глибоко антилюдяній суспільній базі...
А чим оте середньовіччя таке погане. ? — Раптом із-за рояля озвалась тітка Катря — це велика епоха, ці середні віки. Вони залишили нам Нотр-Дам, собори в Кельні, Реймсі, чудо готики, трубадурів і менестрелів, Трістана й Ізольду, нарешті Жанну д'Арк... Це величня епоха, варто було в ній жити...
Шкода, що ти не жила Катрусю, тебе напевно спалили б на повільному вогні як відьму... А пан Богдан був би твоїм суддею...
А я охоче була б відьмою, — сказала тітка Катря, — хоч би тільки один раз полетіти на мітлі в Брокен...
Якась думка майнула. Вона засміялась і, глянувши по всьому товаристві, яке чомусь замислилось і замовкло, почала грати Революційний етюд Шопена.
Втім за вікном тишу перервав стукіт підков. Коні в'їздили в алею.
— Це мабуть доктор Крученюк, Мирослав і Юрко Бріф...
Бричка підкотилась під самий ґанок. Незабаром увійшли запилені з дороги доктор Крученюк, Бріф і Мирослав, що поїхали ще зранку в Межиріччя.
Добре, шо всі в зборі, — спинився на порозі пан Крученюк, за всіми ознаками, схвильований. Ви тут, панове, в гаразді і спокої, а ми привозимо тривожні вісті... Позавчора в Боснії, у Сараєві, вбито австрійського ерцгерцога, наслідника-прінца Франца-Фердинанда і його жінку графиню Хотек...
Австро-Угорщина, — докинув Мирослав, — представила Сербії ультиматум...
їх оточили, позривавшись з крісел. Розхоплювано газети.
Чому Сербії?..
Вбивця — молодий сербський патріот, Коміта-джі, Гаврило Принцип, — пояснив Мирослав; ультиматум Відня дуже різкий...
Це війна...
— Европейська війна. — докинув Немирич. Він стояв поруч тітки Лари. Червнева ніч була тиха і духмяна.
XV
Олелько стояв на ґанку. Сріблом цвяхований Лебідь плив тихим небом. И засотана зорями ніч і шепіт листви і повзучі тіні дерев сповивали старий дім синявим, німим непокоєм. Крізь гущавину тьмяного бузка прорізались струмені світла з відчинених вікон, голоси гасли скравками луни в надрі саду. Листва була аж чорна, атласно-блискуча й сливе нерухома, як кована. 1 той двір і вулиця за білими ворітьми, що гинули в чорній пащі алеї й село — давно спали. Тільки з зірницями разом, десь дуже далеко, мабуть на луках, де паслися табуни, а може край села, за шо-сою, линула пісня й перегавкувались собаки. Олелько був ще в чаді задимленої вітальні, в полоні думок і слів, що спрокволу влягались немов утомлена імла в його притомності. На нього налягала якась незбагненна туга. В тому тихому тремтінні обважнілих гі-ляк, в прозорій білості мурів будинку, в решті, що йшов звідусіль на нього, щось було зловісне. Ще ніколи не щеміло у нього серце таким прочуттям роко-ваності і нроминальності, автім ще зовсім незазнаного щастя. Люди й речі невпинно мінялися й жили довкола нього, дратуючи його своєю неймовірною несу-цільністю: цей гомін рідної садиби був тільки відлунням хаосу. Він ажніяк не окрилював, навпаки, він швидше дурманив. Він гнітив і породжував цю химо-родну тугу.
З бузкової гущавини, на яскріючу скрипучу стежку вийшла чиясь тінь. Від її несиодіваности Олелько аж сахнувся. "Не бійтесь, це я — проказав вже знайомий. вкрадливий голос. не я Тріадо. Не сниться, Олелько Васильовичу?" "Що ви підслуховували?" їдко сказав Олелько. "Підслуховувати — нехороше, ні, я просто, я йшов, дивитися на зорі, а розмова голосна, сказати б палка, мимоволі почуєш. Чи не пройтись нам?" Вони пішли під каштаном, по той бік дому, в сад, де між деревами, здавалось ще дуже далеко, спеленаний і все тією ж синявою, блимав вогник дядька Сили.
Інтересно, звичайно — позіхнув до зір Тріадо; люди розумні, освічені й норовисті ж, з біса, а чому не поговорити? Вітряк — як не правильно ваш батько сказали, Василь Михайлович. Сто літ з гаком вертиться той словесний вітряк, а діла нема. И не буде...
— Якого ж діла?
— Та вже звісно — веселого того. Може воно й було б, та тільки не з делікатної панської руки, ви пробачте мене, Олелько Васильовичу. Коли пани бун-туються, то — просто вам сказавши — тільки з жиру, а народу з того користь яка? От були у нас благовісники свободи — декабристи, скажімо, ну й шо ж?
— Силу слів наговорили, а прийшлось до діла, знітились. Ще й поплакались як діти малі, гай-гай. Шкода їм бач, стало шляхетної крови та й крови взагалі, а хіба це кров була? Гнила сукровиця, її й пустити не шкода...
Дядько Сила таки не спав. Він куняв біля вогню, з сермягою наопашки й смоктав люльку. Була вже в ньому, не глядячи на його заломаний картуз, важу-чість віку; він дивився на них сонними очима й бурчав. Тріадо сів на колодку, закурив цигарку, задумано пестив собаку, що влягся в його ногах. Олелько підкинув ломаччя й вогонь спалахнув,почав бризкати скалками в темінь.
— И той панич із Вщижа інтересно розбалакався,
— посміхнувся Тріадо. Й дядько ваш, Петрусь ну й порох! Підпали лиш —— вибухне... Та тільки це все