Шкода йому царства, завважила Мотря.
А ти що собі думаєш, не шкода? Там. брате мій, у нього в одних льохах добра може на тисячі карбованців. А збіжжя всякого, а худоби, то не злічиш. Тільки свиней вони не тримають, бо у них віра така — все їж, а сала ані в зуб. Ну, нічого. От тая молодиця й кае: не хочу я твого царства-государства, а от віддай мені лучче Ставра, шо ти його в плену тримаєш. Цар собі думає: грець з ним, з тим Став-ром, покликав старшішого, дав йому ключі, щоб одім-кнули. Поліз старшіший на скелю, розкував Ставра, а йому вже орел, розумієш, тіло до кості шматував. Худий та жовтий виходе той Ставро, не пита, хто той хлопець і чому він його визволя. Не пізнає, та й годі. А тоді молодиця заходить в шатро, скида з себе салдацьку вдежу, одягає корсетку, а на голову кимбалку плахту виходе: а що, кае, пізнаєш? Дак ти дружинонька моя, кае Ставро й слізьми заливається. Тільки де твої коси русяві? А я, кае тими, кае, косами тебе з тюрми витягла. І повертаються вони знов до Магамета, а там сміху з нього, просто животи рвуть. А що кае його дочка, не казала я вам, тату, дівка, а-не парубок, он як утінкою ходе. Ну, сюди, туди, поставив їм цар могорич, балюють, брат ти мій, і от іменно з того часу, індійський государ ніколи з турським не воює. А все тая молодиця так спорядила. Тіки ніхто про це не знає.
Та то казка, — сказав Олелько,™ я навіть чув десь таку саму...
Казка, казка — загримав дядько Сила, звівши брови, а що по твоєму не казка?
Мотря, як прокинувшись, потяглася, хруснула пальцями. Великі її очі світились, а на обличчя впала темна тінь од гілля.
— Там он божий чоловік прийшов, манах, дак у кухні сидить і розказує теж. Він і в Єрусалимі був і в Києві, странний такий чоловік... Він каже, діду, що в Єрусалимі така росте рожа, що цілий рік суха, аж порох з неї йде, а тіки святою водою поллєш, то зразу й розквитас пишно... Правда цьому?
Сила задумався й нічого не сказав. Автім, він усе це, може й казку говорив про себе, може нікого не зауважав.
— Прийдеш на перелаз, Мотре? Зашепотів Олелько й йому забирало віддих від спогаду про недавні цілунки.
— Не знаю, промовила Мотря й підвелась; її думки були далеко. Вона була боса й її нога була маленька, панянська. Вії з-синя притьмарили очі, ще світючі, весь час світючі. Вона пішла спроквола стежкою, поміж агрестовими кущами, гладячи рукою листя. Олелько стиха покликав її. Вона обернулась — дві коси лежали на грудях, чорні, а в сонці багряніючі, як з бронзи. Уста були тихі, коралеві. Вона посміхнулася й пішла далі, вже не оглядаючись..
XI
Поки не почалася косовиця, все було начебто гаразд. Садиба бовваніла на подвір'ї, за кам'яними ворітьми, з димарів, не поспішаючи пнявся вгору дим, струнчіли тополі і обсипалися липи в алеї, гуділи заспокійливо джмелі і сокотали коники, а все ж щось хмарилось над Рославичами. Олелько зауважив, що загальний стиль, яким досі жили всі в господі — врівноважений, погожий, навіть аж надто статечний, почав уступати місце нез'ясованому неспокою. Почалося від дядька Петра, який несподівано кудись щез, пробував не відомо де днів зо п'ять, повернувся забрьоханий, втомлений, на найманому візнику, але який же інший — суворіший, зосереджений. Його сестра — Олелькова мати, зачинившись з ним у кабінеті разом з батьком, довго бесідувала і вийшла з заплаканими очима. Увечері дядько Петро довго ходив по саду, по пустельних стежинах з Оксаною Олексіївною, яка, як завжди руки схрестивши на грудях, пі-добгавши сердито уста з ним про щось сперечалася, іноді аж тремтіла од гніву (Олелько бачив їх із свого вікна). Дядько Петро, видно, стояв на свойому, силкувався з іншими бути веселим і безжурним, але здебільшого проводив час у своїй лябораторії.
і
Не той став і дідусь-полковник (хоч про його воєнні подвиги мало хто знав), який з веселуна і балакуна ставав дедалі мовчазнішим. В білому брилі, з суковатим кийком він проходжувався по всій садибі, немов прощаючись з усіми закутками, відвідував дядька Силу, вдивлявся у вугілля у вогнищі аж до півночі, був з усіми лагідний, ґречний, але не той, що давніше. Серед челяді пошепки говорили, що недавно пугутькав на каштані пущик і у флігелі у вікно зазирнула пані, геть уся в чорному, як мара, а тоді щезла. Це вже непремінно, доконче, хтось у садибі помре. Може й дідусь тую мару бачив.
Олелько любив його здавна, його невгнуту струнку, ажніяк не старечу постать, гладке обличчя [був колись відомий серцехват-бабодур, недарма процвиндрив усі маєтності], любив його вольтеріянську вільнодумність, галлійську дотепність, французькі романи не переводились на його полиці, було цікаво слухати його розповідей про справи і про людей, що давно вже минулися, а все ж був Василь Дмитрович живим зв'язком з цим погаслим світом тіней, з тими портретами предків у бібліотеці. Олелько розважав його як міг і як умів, полковник сумовито посміхався і елегійність долала його колись таку життєрадісну істоту — у нього мабуть була невигасна нудьга старіння і передчуття невблаганої смерті.
Батьки були надто заклопотані, щоб займатись Олельком. З ранку до вечора вони були зайняті рахунками, розмовами з землемірами, старостами, агентами фірм, податковими інспекторами і найрізні-шим, гадано, діловим людом, який сновигав мишвою біля дому без потреби і хісна. Батькові доводилось виїздити по справах земської управи, громадських установ та й дальших маєтностей, на Полтавщині і в Чернігівщині, де справи як і всі інші ажніяк не були відрадні. Вдома ж Василь Михайлович цілими днями пропадав на ланах і сіножатях, приїздив ще більш огорілий і обвітрений, з пилюгою на вусах і бровах.
У тіток також настав особливий сезон, іноді застиглий як орел у льоті, іноді гомінкий і кипучий діяльністю. Тітка Катря, що могла годинами сидіти під вербами над ставком з книжкою, бо готувалась цієї осені до політехнічного інституту, зненацька поринала в завзятущу хазяйновитість: об'їздила молодих коней, настоювала вишневі наливки, варила конфітури з малини і порічок, займалась ентомологією і лікувальними рослинами, а ввечері сиділа біля грамофону, слухаючи "Аїду" та "Ріґолетто".