Від коней ішла пара: вони нетерпляче били копитами; над клумбами сновигали білі метелики.
Я ще раз скажу, — спинившись у дверях, сказав Василь Михайлович, у нього були добрі, короткозорі, стурбовані очі, — я ніколи не повірю, щоб ці всі підпали робили місцеві люди. У нашого українського селянина високо розвинене почуття справедливості. Будь з ним добрий, він тобі заплатить тим же. На пана-сусіду Білостоцької о досі не було нарікань, я зауважив...
Поділяю думку папа маршалка, — вигукнув посесор Солодович, — це все робота зайшлих людей...
Якби там не було, — залунав голос Казіка Білостоцької о —— дуелянта, — свої чи не свої, але цю мерзотність треба виривати з корінням. Я татусеві давно казав, шоб сюди прислано драгунів. Або козаків. Гак як робили в Курляндії і Ліфляндії. Вішати треба, тільки вішати! І епер татко можуть оплакувати свій лібералізм. Що ж панове, на коня!
Панове юрбою вийшли на і анок. Конюхи поскидали шапки. Задзвеніли стремена. Закладано кінкети, скрипіли сідла, коні радісно заіржали. Молодший Білостоцький, шо сидів на коні як жокей, нідобгавши коліна, з моноклем в оці, хвацько перескочив з конем клумбу, під'їхав піл саме вікно і по кавалерськи подав гилочку бузка котрійсь із тіток. Потім пригинаючись під кронами дерев, під каштанами і акаціями, вся громада, наче військовий загін, почвалувала по алеї, задудніла по ній, вирвалась на шлях.
У вітальні всі, що досі мовчали, зразу ж заговорили.
Яка нісенітна ескапада! — протираючи окуляри, сказав доктор Крученюк. Нікого вони не спіймають, солі на хвіст насиилять. — Не розумію навіщо ця комедія Василькові...
Василько мусить виявити сусідську доброзичливість, лиш пахнула цигаркою Ольга Антонівна, —• ось поїхав і Бріф, адже сам Василько не поїде. Треба мати почуття якогось такту, адже Білостоцькі були завжди джентельменами по відношенні до нас. Крім того — сьогодні їхня Ворона, а завтра може ми. При цілковитій безпорадності власть-імущих треба самим нам оборонятись...
Все дурниці! — вигукнув, входячи у їдальню дідусь Василь Дмитрович, панські жарти,їй Богу! Ескадрон драгунів або сотню козаків, от що треба...
Не поможе, любий гвардійцю — дідусю, — озвалась тітка Лара, — нині не сімнадцяте сторіччя з наїздами Конєцпольських та Потоцьких, ані не дев'ятнадцяте, з Аракчесвими. Гніву народного не чуєте, панове, як гремить? Вся ваша система, увесь цей лад, Ольго Антонівна, розвалиться кожної хвилини, бо увесь він струхлявів, прогнив до костей...
Браво, тітко Ларо, браво, їй же Богу, молодець, — вигукнув доктор Крученюк, — дайте руку, ви збагнули духа сторіччя...
— Скажи їм, Ларусю, ще про розкованого Проме-тея, — засміялась тітка Катря, — а якщо він ще не розкувався, то ти його розкуєш...
Тітка Фламінго позіхнула і від хвилювання чи ранньої прохолоди щільніше загорнулась у вовняну хустку.
— А що ж ти проповідуєш, дорогенька, сповилась димом Ольга Антонівна, — нову жакерію, повстання Уота Тейлора, краківську різню вісімсот сорок шостого, чи просто гайдамаччину?..
Олелько вдивлявся з цікавістю в тітку Лару, що підвелась і собі огорталась хусткою.
Нічого я не проповідую, я тільки хочу дії, — сказала вона, — ця дія є і буде. Це не справа в жаке-рії чи в краківській різні, це справа в загибелі старого світу і початку нового. Те, шо гниє, підточене шашелями, мусить загинути, так як загинув Рим, вичерпалось середньовіччя, прикорочено абсолютизм королів...
Ого-го! — зареготався доктор Крученюк, — женевські брошурки не читано намарне...
Женевські брошурки мені не потрібні, — сухо сказала тітка Лара, — мені вистачать Петефі і Гайне... Але мені і їх не потрібно. Ви знаєте — і голос її став ніжний і надхненний, аж усі здрігнулися, невіда-ючи чому, — мені вистачить як я слухаю вітру, як дивлюсь на розцвітання троянд, я слухаю як шепоче листя, як виплакує свої сльози потік... Я, серед зими, та знаю, що прийде провесінь і весна, я знаю, що оновиться все те, що невміруще. Я більше знаю ніж ви усі...
І вона огорнена в шаль швидко вийшла з вітальні.
— Причинна, — сказала Ольга Антонівна, щось не в порядку з нею...
Можливо — закохана, засміялась тітка Катря, — а от бачите, мені нічого не скаже...
Слухайте. — озвався із-за самовара дідусь Василь Дмитрович, — це все досить небезпечні дискусії;
її, мою любу, оцю саму Ларусю, можуть одного дня арештувати...
Доктор Крученюк зареготався.
— Відносно закоханості, — промовила тітка Фламінго, хіхікнувши, може вона закохалась в Казіка Бі-лостоцького, а він мені нагадус рудого кота в чоботях. Вона ж, наша, Ларуся так любить польську поезію...
Виструнчені, чепурні, галантні аж до докучливої солодкавості, ці всі ваші поляки, така ж і їх поезія. — сказала тітка Катря, — терпіти їх не можу. Вони нас у баранячий ріг зігнули б...
Не зігнуть, не бійтесь, — промовив доктор Крученюк, — принаймні ті, що тут у вас були і поїхали паліїв виловлювати, такі нас не зігнуть...
Вічна ота ідеалізація мужиків, традиція хлопо-манів, мого батька, до речі, — озвалась Ольга Антонівна, — по мойому цей молодий Білостоцький має рацію: гайдамаччина і більше нічого. А Ларуся своє: Народ... Ось послухайте, мені вже казали, які погляди Яшко-матрос висловлює! Підождіть, це все квіточки, ці всі підпали, а ягідок ще дочекаєте...
Ну їй же Богу, — засміявся доктор Крученюк, — ви — Ольго Антонівна справжній сюзерен. Вам би ще тільки замок та загін лицарів-хрестоносців. Вам би жити десь у тринадцятому, найпізніше п'ятнадцятому сторіччі, вам би з Білою Розою вести війну...
Або підкидати жарини в кострище Жанни д' Арк...
Олелько дивився на тверде, бронзове обличчя матері, на її згірдливо стиснуті губи і думав, що вона таки справді в цьому химерному роду чужа.
Олелько вийшов і собі на кружганок. Там сиділа тітка Лара на ступенях будинку, колись помальованого сіро-блакитною фарбою, а тепер трухлявіючого, зарослого плюшом і диким виноградом. Чорна коса її впала аж до ніг.
Тітуню, ти подібна на Кассандру, — сказав замислено Олелько, — зовсім віща Кассандра...
А може на Електру? — засміялась вона, — а ти як: сильний в античному світі?...
— Не дуже. Хто така Електра?