Шкода, промовив Олелько; ти був би добрим моряком, напевно...
Замість того батькові звалили на плечі оті Росла-вичі, це господарювання, якого батько ніколи не буде любити. "Старий Олелькович — отой був хазяїн, а молодий Василько — не той вже, старається, але не тоіі, — говорили в окрузі, — він не придбає, ажні-як, дивись, щоб не розтратив..."
... Билися б хвилі прибою у пісковий берег, хиталися б пальми. Дужі матроси витягали б з прозорого, голубого моря на невідомий берег хисткі шлюпки. Вискакував би на берег статний капітан, притримуючи од солоного вітру трирога. Ступав би, усміхнений, на землю невідомої назви. Хрестив би її ім'ям завойовника, владаря хуртовин...
Навіщо було йому це ярмо векселів, земельних банків, гіпотек, прейскурантів з новими типами віялок і сепараторів, навіщо оця тучна, але жорстока земля — дідизна?
— Шкода, знов зітхнув Олелько, ти напевно відкрив би якусь нову землю, тату...
Василь Михайлович засміявся, перескочив на купину, серед вільшаника й раптом приклав рушницю до рамені коротким, певним рухом і випалив дублетом. Два птахи, дивно шумівши крильми, впали в воду. Заграй і Мінка, заюшено, радісно сповнили узлісся переразливим гавканням, ще вагались, чи кинутись їм у воду. "Піль, Заграй, піль..."
— Всі землі вже відкриті, синку, сказав батько, ми спізнились...
Чулись голоси. У болоті бродив і дядько Петро з лісником Вакулою. Разом і вийшли на грудок, в темний, вологий ліс. Дядько Петро був на полюванні ще зночі, був увесь забрьоханий, обвішаний вальдшнепами й качками; його собака — рябий сетер Рекс, вороже вишкірювався до батькових гончаків. Олелько любив і цього дядька Петра, він був кучерявий і веселий, завжди, як хлопчак, реготався розкотисто, здорово, десь він був студентом і з неймовірним хистом умів робити наймістерніші штуки зі своїм електричним та хемічним причандаллям; у селі іноді вважали його за чаклуна: він проводив телефон з одного двора в другий, зробив електричну машину, візок, що їхав сам, а так — був співучий, танцюристий, жартобливий, схожий на грузина, не роду Рослав-ців. Вакула ж — лісовик, у постолах, з торбою і старою одноруркою, але стрілець на славу.
— Невже продаєте Коничівщину. Василю Михайловичу, — сказав він з докором; на бороді в нього були листочки вільхи; тут вчора були якісь...
Василь Михайлович винувато потупився.
— Не всю, Вакуло, не всю, може тільки ті частки, що за дубиною. Грошей треба, Вакуло, ніяк не викручусь.
Вакула похитав головою, що була важка від купи волосся, схожого на сіно. И мовчали, постоявши, крутили цигарки й думали одне.
Якби ти знав, Вакуло, — раптом глухо сказав батько — як я відмірював оце позавчора з землеміром ті частки, то сльоза аж навернулась. Ліс же який, який ліс, Вакуло, а от треба й нічого не вдієш, інакше з торбами підемо, всі підемо. Он і Тарковський продав ліс і Гуляницький...
Гуляницький, — махнув презирливо рукою Вакула й навіть сплюнув — той вже давно вичистив. Ні-одного деревця не зоставив, все поїхало в Варшаву. Ех, пани, пани — подивився він зукоса на Василя Михайловича — вигибають пани, от що.
И знов летіли бекаси, сірими, свистячими, розпластаними стрілами й Вакула й дядько Петро підняли невтомні рушниці й палили. Палив і Олелько. Забив навіть одного. Лісом пішла дружна луна, димок сідав на води.
Бухкав бубон на горбку, біля шоси, з самого вечора. Музиками закінчувався Юрій. Цього року був він гомінкий та п'яний. Олелько з батьком і дядьком Петром підійшли до криниці, що в полі, під трьома вербами, коли вся юрба з садиби вже привалила туди. Була там і Олелькова мати, приїхавши з Гальшкою й тітками в бричці й пан Крученюк і всі, хто був в домі, крім, звичайно дідуся та Оксани Олексіївни. Музики й пани ходили межами, розорами, дорогою, понад житом, вівсами, пшеницею, роздобарювали, гуторили. Олелькова мати розпитувала кумів і кум, що прийшли аж ізза шоси про хрещеників і брала хрещеників на руки, інші обдивлялися екіпаж і нову упряжку, а так, зітхали всі, що може й сухе буде літо цього року, бо навський Великдень вчасний. Були там гуртки старих і літніх і молодих, що між ними верховодив Яшко-матрос з гармонією й деякі, що в нових куртках та в чоботях прийшли на свято аж з залізниці. А тоді розстелено край нив, на бічнику білі парто-вини й тріскали одбивані пляшки з монополькою. Пили з чарки кругом й Олелько навіть був примушений випити й горілка пекла його довго, поки не закусив токмачем з горохом та картоплею. Гармонія грала, а дівчата співали, аж лящало, роздавалось і в ярку, біля верб і йшло ген-ген у лани, над ланами до синіх лісів. Парубки і малеч качалася в житі, хоч і зганяли їх, а вони казали — краще ростиме. Білі хмари, грона акцій, плили високо над цариною й було хоч соняшно, та вітряно. Пани не були довго на полі, бричка з жінками проїхала глибокою колією в недавно заборонованій ріллі, візник Дементій, що чекав під вербами, встиг вже стати дрімотним від кумівських чарок й Олелько, сівши біля нього на кізла, взяв у нього віжки. Народ ще довго гуляв на царинах, дівочі й бабські хустки біліли в присмерку на дорозі, а потім все стихло, погасло, ворота в сад зачинено й юрби подались в глибінь села, аж до шоси.
Олелько з почуттям незаспокоєнности, що зрештою частенько його опановувала, доволі швидко вийшов з їдальні, що палала високими вікнами. Ввечері, всі домашні були вкупі, не бракувало навіть тітки Лари, яка, звичайно, поверталася пізно з кінної прогулянки або з ліса, куди ходила завжди сама. Олелько вдивлявся, під час чаю в її насторожене й глузливе обличчя, але воно його не хвилювало. З тих її потайки прочитаних думок залишались в пам'яті скравки без зв'язку. "Теж — поетеса"... думав: її чорне волосся, гладко розчесане обабіч проділу аж світилось з'си-ня. Дідусь качав кульки з хліба і покашлював. Коли його погляд спинявся на огрядно-суворій Оксані Олексіївні, його очі звужувались — перелякано, чи глузливо. Вони були братом і сестрою у третіх і себе не дуже долюблювали. Говорили про Віру Фігнер, яку Оксана Олексіївна знала, бо сиділа теж і в Петро-павловці перед засланням і, — сьогодні це вже не було секретом — належала до котроїсь з груп "Землі й Волі", ще перед поділом її. Дідусь спробував зауважити, що було безглуздям віддавати таких жінок як Перовська і Фігнер до таких справ, яке бо змарноване життя й тим подібне. Оксана Олексіївна метала в нього холодний глум, навіть не бажала сперечатись. "А взагалі, все це пропащий час, — сказав прикро дідусь; ніхто їх не зрозуміє, ніхто їм не подякує, а найменше народ. Навпаки, кожний ще й подумає собі — добре, що не я..." "Тільки такі байдужі натури, — кинула ні до кого Оксана Олексіївна, — тільки люди безідейні, можуть не зауважити подвигу цих жінок. Ніщо не пропадає. Пропадає тільки безхарактерність і безпринципність..." Вона стиснула уста й дивилась проти себе. Тітка Лара цікавилась життям у кріпості. Оксана Олексіївна відповідала коротко й неохоче. Мати шепотілася з іншими тітками, батько довбав вилкою в своїй тарілці, думаючи з певністю про щось інше. Дядько Петро слухав.